Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

подати більшовикам уже своєрідний «готовий продукт». Проте коли більшовики відмовилися визнати боротьбистський ревком, по суті, вони залишили боротьбистам та Григор’єву лише два варіанти вибору: підкорення чи повстання. Боротьбисти обрали перше й запропонували себе до послуг режиму П’ятакова. У березні 1919 року УПСР (боротьбисти) зробили ще один крок до зближення з більшовиками — змінили назву своєї партії на УПСР (комуністи-боротьбисти) та подали запит на включення їх до складу КП(б)У, проте дістали відмову, оскільки КП(б)У була в ейфорії від власних успіхів у загарбанні України. Лише за особистого наполягання Леніна боротьбистам дозволили взяти участь у формуванні радянського уряду України. Ленін розумів: якщо підтримка боротьбистів серед українського селянства така широка, то більшовики просто не можуть собі дозволити ігнорувати цю політичну силу. У період п’ятаковщини боротьбисти були слухняними союзниками більшовиків — навіть після повстання Григор’єва, який колись забезпечив їм військову підтримку[222].

Упродовж останніх днів режиму П’ятакова в серпні 1919 року боротьбисти об’єдналися з невеличкою групою марксистських інтелектуалів — лівими незалежниками. Незалежники відкололися від УСДРП на початку 1919-го, прийняли радянську платформу та вітали встановлення радянської української держави. Коли в травні ця група виступила проти більшовицьких перегинів, невелика її частина відмовилася підтримати такий виступ та відокремилася, назвавши себе лівими незалежниками[223]. Зважаючи на те що боротьбисти були значно більшою партією порівняно з такою маленькою групкою, яка відкололася від УСДРП, логічно було чекати, що боротьбисти радше поглинуть цю групку, аніж підуть на злиття чи об’єднання. Проте все відбулося саме за другим сценарієм. Це злиття дало боротьбистам нагоду зректися своєї спадщини «народництва» та офіційно прийняти марксистську ідеологію. Вони сподівалися здобути через такий крок певну ідеологічну легітимність, якої їм бракувало. Водночас партія ще раз змінила свою назву — і вже нова Українська комуністична партія (боротьбистів) подала заявку на входження до новоствореного тоді III Інтернаціоналу[224].

Олександр Шумський, один із провідників боротьбистів, що отримав призначення на посаду Народного комісара освіти, 7 серпня[225] представив Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК) проект декрету щодо національного питання, а 28 серпня партія представила Виконкому Комінтерну деталізований меморандум. Обидві пропозиції було відхилено, проте саме вони яскраво проілюстрували сподівання боротьбистів й у тому, що стосується національного питання, стали невизнаним підґрунтям і тими принципами, відповідно до яких протягом непу здійснювалася культурна політика. Кожен із цих документів варто побіжно розглянути.

Меморандум Української комуністичної партії (боротьбистів) Виконавчому комітету III Комуністичного Інтернаціоналу є наскрізь марксистським документом, створеним для того, щоб показати: боротьбисти — ортодоксальні та революційні марксисти, легітимні провідники української революції, які мають найкращі шанси привести Україну до комунізму. Цей документ починається з огляду тих дій, у результаті яких відбулося злиття партій 6 серпня. Як наслідок — УКП (боротьбистів) стала «організаційним ядром українського комунізму», що викристалізувався з революційних елементів, які відкололися від УПСР та УСДРП силою самого революційного процесу в Україні. Ці революційні елементи, за меморандумом, керували українськими революційними масами як проти Гетьманщини, так і проти «буржуазної» Директорії. Нарешті вони злилися в єдину партію, щоб об’єднати всі комуністичні елементи в Україні довкола єдиного центру. КП(б)У як обласна організація Російської комуністичної партії була чужою для України й тому неспроможною навіть визнати потребу створити український центр[226].

Левову частку меморандуму становить деталізований аналіз української революції й тих дій, завдяки яким більшовики несвідомо перешкодили її розвитку, надіславши до України переважно тих, хто нічого не знав про українську націю та про природний перебіг її революційних процесів. Україна, як стверджується в меморандумі, чітко відрізняється від Росії. Україна — «своєрідний, в значній мірі самостійний народно-господарчий организм зо специфичною структурою господарського життя і доволі заплутаною групіровкою соціяльних відносин».

Україна була переважно сільськогосподарською країною, у якій промисловий пролетаріат становив щонайбільше 15 % населення. Попри великі зусилля з організації міського пролетаріату, вкрай мало було зроблено для організації пролетарів та напівпролетарів села. Бідняки та середняки на селі разом узяті, як зазначається в документі, становлять суттєву більшість населення країни, проте цей прошарок населення має глибоко закорінені інстинкти приватної власності. Обставини зумовлюють такий стан, за якого аграрна революція є «неминучим наслідком економичної структури України». Тож для того, щоб мати успіх, українська революція повинна покладатися на сільських пролетарів і напівпролетарів, які ще не усвідомили потреби в соціалізмі. КП(б)У зі своєю кричущою неприязню до всього сільського й українського показала свою-таки неспроможність дістати підтримку від тих сільських елементів, які були ключовими для успіху революції. Ефемерний характер минулих спроб побудувати радянську Україну пояснюється неспроможністю цієї партії спиратися на ті сільські та міські елементи, які за своєю класовою природою мали би бути найбільшими прихильниками радянського режиму[227].

Якщо ж тенденція КП(б)У відчужити селянство була однією з перешкод для радянської влади, то її ворожість до самої української національності була другою. Меморандум вказує на те, що спроба КП(б)У спирати всю радянську владу лише на міських робітників, які були культурно відчужені від села, не могла не зашкодити природному курсу української революції. Довгий досвід національного пригноблення та штучна русифікація виробили в українцях природну підозру до всього російського. Схильність самих більшовиків до русифікації в жодному разі не сприяла ситуації: вони ще більше відчужували сільський пролетаріат від міського. Українську революцію могли очолити тільки ті, хто визнавав національну форму української культури. Без культурної рівності для сільських пролетарських елементів, без визнання їхніх національних потреб та прагнень не може бути ніякого зростання сільської пролетарської свідомості, а отже, не може бути й усвідомлення потреби в єдності всіх пролетарів — сільських та міських разом. Лише справжня культурна рівність здатна зробити сільських пролетарів справді стійкими до контрреволюційних гасел українських буржуазних націоналістів, — а це вже порушувало питання про те, якою радянською республікою має бути Україна. Боротьбисти вірили, що особливі соціально-економічні та національні риси України диктували потребу встановлення в ній власної, самостійної радянської республіки, яка була б органічно пов’язана з українським селом і як рівноправний член увійшла б до майбутньої світової федерації радянських республік. Національне питання, як проголошував меморандум, вочевидь, питання тактичне, а не стратегічне, тому є тактичний сенс створити радянську Україну, спроможну використати корінні місцеві сили української революції. Тактичні помилки в національному питанні лише ускладнили формування пролетарської свідомості в тих сільських елементів, які неминуче повинні бути мобілізовані для успіху революції. Помилки КП(б)У призвели до зосередження уваги села на національному питанні й вивели його на передній план, від чого питання класової боротьби відійшло на план другий. У меморандумі робиться висновок, що міжнародна боротьба революції з контрреволюцією у світовому масштабі вимагає,