Читати книгу - "Коханці Юстиції"

милосердя і стриму! Набухлий злостию, як упир кровию, мовчан і тихоня!» І кількома рядками нижче: «У злодіяннях без необхідности чи потреби ни знав той бахур (Юліус Ґродт. — Ю. А.) жадної міри, мордував діви, жінки, рідну матір і діти; скупердяй, котрого жаден мораліст не витлумаче, жаден комидіянт не представит, жаден піїт не опишет: такий, шо і в остатних днинах свойого житя зі скупости лиш воду пив, а не вино».

Остання деталь залишається дещо незрозумілою. Можливо, Лафатер має на увазі те, що за кілька днів перед публічною стратою в’язничне керівництво розпорядилося давати Ґродтові вино, від якого той відмовлявся? Але до чого тут скупість?

Як усі видатні письменники і вчені свого часу, Лафатер, пишучи про Ґродта, не цурається ні смішних перебільшень, ні дешевих красивостей: «Він промишляв тілько у пітьмах ночі; затворивши наглухо віконницї, в домі свойому полудень заміняв ув опівніч; замикав дім на всі ключї єго, на всі замки й засуви запирав ся. Той дім — ацьке пекло крадуна та вбивця; сам-оден у нім замурований, розпихав убивец по майглуб-ших коморах, по майвушчих шпарах і дирах свої ті накра-джені нарабовані добра, а тогди с кождого закапелка опів-ночи їх видобував і передивляв ся любовно, щойно сумліня йому остатні марні знаки насилало, відбираючи сон. Кровию невинности окроплений, танцував зо сьміхом на дню висіля жінки, котру по тім смиртельно забив над могилой, шо єї сама для себи копати мусіла, бо так він їй приказав. Завше готов до сповниня чорнійших очікувань, він сьміяв ся над злими своїми ділами, почерез які й мусів був мерзотне своє житя зкінь-чити на колесі».

Значення Юліуса Ґродта для фізіономічної теорії Лафате-ра таке вагоме, що дослідник — заради самого тільки побачення з на той час уже ув’язненим і майже засудженим до страти монстром — долає неабияку відстань із Цюріха до Львова. При цьому в одному з менш відомих листів до Ґете Лафатер тішиться, що тепер не може не скористатися нагодою, що її люб’язно надала сама європейська історія, й таки обов’язково вибереться на «далекі терени, де пановали до нидавна ще ди-куси-сармати, а нинї почав ся час просвічиних і прихильних наукам та прогресові монархів». Під монархами він має на увазі, звичайно ж, Габсбурґів, і завдяки цій деталі, на яку біографи переважно чомусь не звертають уваги, можна цілком сміливо стверджувати, що свою виправу на зустріч із упирем Лафатер здійснив не раніше 1772-го, коли Галичину приєднано до Австрії дещо навіть усупереч волі та бажанню останньої.

У Львові швейцарського мандрівника чекала несподіванка, що межувала з розчаруванням. Інформуючи про Ґродтову справу, європейські газети, якими керувався Лафатер, припустилися багатьох неточностей. Зрештою, на Заході завжди було зле зі знанням східноєвропейських реалій. Тож і цього разу газети помилково писали про те, що ув’язненого вбивцю тримають у підземеллі львівського жіночого монастиря Святої Бриґіди. Насправді в’язницею Бриґідки стануть щойно через дюжину років, уже за часів цісаря Йосифа Другого.

Не знайшовши жодного Ґродтового сліду ні у згаданому монастирі, ні в його околицях, а також двічі спікшися на хибних підказках усіляких доброзичливців щодо Свір-зького замку та П’ятничанської вежі, Лафатер мусив шукати протекції в середовищі місцевих сановників, самих іще не надто обізнаних на новій для них місцевості, і врешті пробився до самого губернатора Перґена. Той «в ім’я спираня науки і штуки» не без деякої — радше ритуальної — тяганини видав йому дозвіл на відвідини засудженого Ґродта в місці його сталого тримання під вартою, себто в леґендарному Виправно-каральному закладі № 40 (так звана Сороківка) міста Другобіча.

На третій день подорожі зі Львова нестерпно тряским екіпажем по вщент розбитих дорогах Лафатер, занотувавши принагідно, що «шлях сих занепалих країв до Европи може потривати ще довго — можливо, й ціле поколіня; ну та

Габсбурґи впорают ся!», нарешті досягає згаданого міста, але, за його власними словами, при наближенні до тюремного закладу потрапляє в такий туман, що «ни мало ся змоги їхати ні йти». Цей момент виглядає зайвим і не має жодного стосунку до описаної далі розмови дослідника зі злочинцем у спеціальному карцері Сороківки. А проте уважному читачеві ніяк не вдається позбутися враження, що туману в Лафатеровій розповіді робиться дедалі більше, а допитливого і строгого науковця щоразу нахабніше репрезентує безвідповідальний фантаст.

Лафатер потребує якомога наочніших доказів для своєї фізіономічної теорії, тож «убивец і вомпир» Юліус Ґродт стає для нього ледь не центральним екземпляром, а зовнішні риси, які Лафатер приписує його обличчю, набувають фантасмагоричної карикатурності.

Тож коли на Великдень 1775 року виходить друком перший том «Фізіономічних фраґментів» (винятково розкішне й дороге, а як на тодішні друкарські можливості просто безпрецедентне видання in quarto з безліччю ґравюр на міді), один із перших поціновувачів не без іронії нотує: «Се книга, яких у моїй прахтиці ще не бувало. Що за рисунки там зібрано! що за фізії! пикаті і дрібні! доброчестні й нечестиві! злі й солодкі! криві, скарлючені і т. ін.! і стільки шнобелів, носів та ротів, шо собі в загалі не на лицах сидять, а лиш виснуть вільно у воздусі! [...] Настілько я втямив, пан Лафатер бачить люцьку голову, а надто твар її, як дошку, по якій Природа виписала натуральною мовою: осьде кватирує високий ум! осьде патентований йолоп! отут невтішна душа! а тут-о піїт! а тут кримінальник і різун! а сей цирульник тне горла бритвой! а се юрист! а се рецензент! а то великий державец! ну а от сей — синя борода, не інакш!»

2

Попередня фраза не залишає сумнівів у тому, що іронічному рецензентові йдеться про Юліуса Ґродта. Саме його на той час повсюди в Європі вже називають Синьою Бородою Другим або Синьою Бородою з Другобіча (La Barbe Bleue de Druhobitch).

За своїм народженням і ранішим життєвим шляхом Юліус Ґродт однак другобічанином не був. Сказати з певністю, звідки саме прибився він до міста десь усередині 1760-х, неможливо. Достеменно відомо, що він прийшов з війни, історикам знаної передусім як Семирічна, хоч саме вона з усією слушністю могла б називатися Першою світовою. Її театрами стала не тільки Європа, але й Північ Америки, Кариби і вся Атлантика. Де саме за сім воєнних років устиг повоювати Юліус Ґродт, не знає ніхто. Окремі джерела не цілком обґрунтовано визначають його «учасником боїв у Саксонії та Богемії».

Прізвище Ґродт насправді є неповною версією його справжнього прізвища Ґеродт. Полякам у ньому вчувався Ірод (Herod): цим фонетичним трюком дуже спекулюватиме згодом під час судової розправи