Читати книгу - "Казки на ніч"

ви журналісти, то волонтери?

— Так ви теж ніби Нацгвардія, а шеврон онде «Беркут».

Чоловік рознервувався.

— Зараз розкрутимо автобус.

— Уперед. Раз зумієте розкрутить, то й назад скрутите.

Чоловіки продовжують порпатися в бусі. Простукали борти, зазирнули знизу.

— А чого ти злишся? — знов намагається вивести з рівноваги старший. — Ми сьогодні правда затримали машину з наркотою!

— У волонтерів?

— Ні, у міліціонерів.

— Ну так хто тут тягне все звідти? Тут днями не спиш, збираєш хлопцям, потім сам тягнеш туди. А на зворотній дорозі з тобою, як з уркою. Ти шо, думаєш, я не знаю, шо ти зараз робиш? Качаєш тут нас, шоб бовкнули, може, шо, проговорилися, якшо дійсно шось везем.

- І звідкіля такі познанія?

— Ну ти ж посвідчення бачив!

— Так ви ж нічого не везете.

— Не везем.

— Так чого нервуєш?

— Другу добу на ногах, а ще й з передової.

— Добре, їдьте, пиши тільки правду, журналіст.

- І не сумнівайся, служивий.

Роман, який майже задрімав, кліпнув очима і прокинувся, коли бус кинуло на черговому ухабі.

Він ще раз пригадав розмову з беркутівцем. І ніби ж усе добре. Ніби нормальну справу роблять. То чому ж осад такий на душі? Бо ставилися до своїх співгромадян як до бидла, зрозумів Роман. Ніби й не було Майдану, загиблих, війни і всього іншого. Велетням у погонах було все одно, хто перед ними, якщо не свій, не зі своєї касти. А хоч ти волонтер, а хоч медик, а хоч просто перехожий.

Думати про «беркутят» не хотілося. Роман дістав мобілку і почав гортати фотки. Ось танкісти розглядають привезену уніформу. Ось бійці Нацгвардії розвантажують спальники. А ось зовсім юний легінь червоніє, бо йому на передову привезли передачу від мами.

— Ви там, головне, тримайтеся, — прошепотів Роман, а з «беркутами» то не проблема, то просто невеличка пригода.

Він кинув мобілку в кишеню, покрутився, вмощуючись на броніках, і задрімав.

Друг

— Привіт, Русь.

— О, привіт, Андрюха. А ти якими судьбами, ти ж ніби мертвий?

— Мертвіше не буває, однак уві сні ж усе можливо?

— Точно. А чого раптом вирішив навідати?

— Та скучив. Скільки ми вже не бачилися?

— Ну з твого похорону.

— Да, хєрово якось вийшло, навіть двадцяти років не пожив.

— Казали, шо ти з частини в самохід пішов і там тебе вбили. Правда?

— Та яка вже, Руся, різниця? Ти як?

— Воюємо. Хто б міг подумати?

— Це точно. Багато пацанів останнім часом молодих до нас приходить. Такі, як я колись, жити б і жити.

— А у вас там правда є пекло і рай?

— Усяко є. Усе як у вас. Кому он і на землі пекло, а кому й рай.

— А росіян багато приходить?

— Та чимало. Дуже багато ображених, кого позакопували як собак край доріг без хреста й імені.

— Ну ніхто їх сюди не кликав.

— Та понятно.

— А шо у вас на небі чути, війна скоро кінчиться?

— Того не знаю. Промисла Божого ніхто, крім Бога, не знає.

— А який він, Бог?

— Щирий.

— А правда, що рабів до раю не пускають?

— Правда.

— Я так і думав.

— Добре, піду я, Руся!

— Передавай усім вітання! Батьку, дідам, усім, кого побачиш.

— Добре.

— Рано чи пізно, та побачимося.

— Краще пізно, не поспішай, живи.

Коала Маня

Загалом коала Маня завжди була пацифісткою. Вальяжна і млява, вона днями їла листя і ні в що не втручалася. Тож коли звірі обрали її для важливого завдання, Маня запанікувала.

— А чого це я? — лупала вона очима, поглядаючи на товаришів. — Оно, хай качконос Тарас іде. Він і патріот, і безбашенний на весь клюв.

— Маня, — перебив її кенгуру Павло, — не починай. Я вже пояснював, що, за даними розвідки, він боїться птахів, бо його в дитинстві клюнув гусак.

— Ну так може… — хотіла додати Маня, та Павло шикнув на неї.

— Я б сам пішов, та я великий і він не візьме мене на руки. Сама подумай, хто захоче потіскать тридцятикілограмового псевдозайця? А коалу всі люблять, і він нічьо не запідозрить.

— Ладно, — пробурмотіла Маня, прожовуючи евкаліптовий листок. — Чого не зробиш заради миру на землі.

Удалечині з’явилася невеличка лисувата постать. Звірі затихли.

— Хто це у вас такий на дереві листя трощить? — спитало півтораметрове нєдоразумєніє.

— Це коала, один з символів нашого зеленого континенту, — відповів хтось з юрби за лисим.

— На руки можна взять?

— Конєшно!

— Не вкусить?

— Та ну шо ви? Звісно ні!

Лисий простяг руки і, відірвавши Маню від дерева, притис до себе.

— Гарнюня, — посміхнувся до юрби лисий.

Почали клацати фотоапарати, заблимали спалахи. «Ну час», — подумала Маня і напружилася.

— Слава Україні! — проревіла коала і випорожнила лисому на піджак все, що переварювала два останні дні.

— Айопт! — завалувало нєдоразумєніє, кинувши Маню на землю. — Це теракт, нападєніє на лідера міравой дєржави!

Маня повільно полізла на дерево і побачила, як лисий біг до літака, а за ним ще кілька запопадливих фігур, які намагалися струсити Манине гівно з його піджака.

— Додому! Заводь літак, мені в понеділок на роботу! — кричав лисий. — Хотів поспать, блін, а тепер ще пінжак стірать! Аліна вб’є, як дізнається!

Маня побачила, як удалечині за кущами за всім споглядає кенгуру Павло. Зустрівшись поглядом з коалою, він підняв угору великий палець на передній лапі, мовляв, зачьот.

— Смерть ворогам, — пробурмотіла Маня, зриваючи листок евкаліпта.

Термінал

Під ранок усе майже стихло.

Степан з Ігорем, які всю ніч провели на позиції за ескалатором, отримали кількахвилинну, а може, й кількагодинну, хто його знає, передишку.

Ігор, прикриваючи цигарку долонею, закурив і ліг на бік, споглядаючи летовище, яке починало проявлятися в ранковому мареві.

— Знаєш, Стьоп, а я ж був на відкритті цього самого терміналу. Правда-правда. Я ж до війни в газеті працював. Фотографом. По всій країні катався. Та шо країні, й по світу.

— А тепер з фотографа в снайпери, значить? Не кисло.

— Сам у шоці, - посміхнувся Ігор. — Народу тоді було на відкритті, шо тобі сказать. Не термінал був, а ляля. Хто б міг подумати, шо пару років, і все.

— Та, може, ще відновлять?

— Навряд. Легше знести, шо тут відновлювать?

— Да, відновлювать не особо є шо. Слухай, я он тобі девіз придумав. «Роблю з людей котлети, а до війни портрети», — тихо засміявся Степан.

— А ти, рифмопльот, ким до війни був?

— Копірайтером.

— Тоді ясно.

— Шо тобі ясно? — знов засміявся Степан.

— Чого весь час перлами сиплеш.

— Тренуюся, шоб кваліфікацію не втратити, війна ж не вічна.

- І то правда.

— А я оце… — Степан здригнувся від пориву