Читати книгу - "Вбити пересмішника"

що, зовсім здуріла! — закричав він і стер з них рудувату пилюку.— Дивись, які вони гарненькі. Я ще таких симпатичних зроду не бачив.

Він простягнув їх мені. Фігурки майже ідеально відтворювали двох дітей. Хлопчик був у шортах, і на лоба йому спадало пасмо волосся. Я поглянула на Джемі. Пасмо прямого темного волосся звисало від проділу до брів. Ніколи раніше я цього не помічала.

Джемі переводив погляд з мене на фігурку дівчинки. Лялечка мала чубчик. Я також.

— Це ми,— сказав Джемі.

— А хто їх вирізав, як гадаєш?

— А хто з наших знайомих уміє вирізати?

— Містер Ейворі.

— Містер Ейворі тільки стругає, а я маю на увазі — хто вирізає фігурки.

Містер Ейворі винищував приблизно одну дровину на тиждень: вистругував з неї зубочистку і жував її.

— Тоді залишається залицяльник старої міс Стефані,— припустила я.

— Так, він справді вміє різьбити, але ж він живе за містом. Та й коли це він звертав на нас увагу?

— Може, він сидить на веранді й дивиться на нас, а не на міс Стефані. На його місці я б саме так і робила.

Джемі поглянув на мене так пильно, що я спитала, у чому річ, але у відповідь почула: ні в чому, Скауте. Коли ми прийшли додому, Джемі сховав фігурки у свою скриньку.

І двох тижнів не минуло, як ми знайшли у дуплі цілий пакет жуйки, якою з насолодою скористалися, а те, що біля Садиби Редлі все отруйне, якось вислизнуло у Джемі з пам’яті.

Ще за тиждень дупло видало нам потьмянілу медаль. Джемі показав її Атикусу, і той пояснив, що такі медалі видавалися за успіхи у правописі: ще до нашого народження у школах округу Мейком проводилися змагання з правопису і переможцям вручалися медалі. Атикус сказав, що її, напевно, хтось загубив і чи не розпитували ми сусідів. Джемі копнув мене як слід, коли я розтулила рота, щоб пояснити, де ми її знайшли. Брат спитав, чи не пам’ятає Атикус, кого нагороджували такою медаллю, але Атикус не пам’ятав.

Але найбільший наш приз з’явився за чотири дні. Ним виявився кишеньковий годинник, який не ходив, на ланцюжку з алюмінієвим ножиком.

— Як гадаєш, Джемі, це біле золото?

— Не знаю. Покажу Атикусу.

Атикус сказав, що все разом — годинник, ножик і ланцюжок — коштувало б доларів десять, якби було нове.

— Ти з кимсь помінявся у школі? — спитав він.

— Ні, ні, що ти, тату! — Джемі витяг годинник нашого дідуся, який Атикус дозволяв йому носити раз на тиждень, і Джемі був з ним дуже обережний. У ті дні, коли годинник був при ньому, він боявся зробити зайвий рух.— Атикусе, якщо ти не проти, я собі залишу оцей. Може, зумію його полагодити.

Коли цей новий годинник затьмарив цінність дідусевого і носити його можна було вже щодня, у Джемі якось швидко відпала потреба перевіряти час що п’ять хвилин.

Він дуже вправно розібрав і зібрав годинник, і хоча одна пружинка і дві якісь дрібні деталі назад не вмістилися, годинник усе одно не ходив.

— Ох-ох-о,— зітхнув він,— нічого не вдієш. Скауте...

— Що?

— Як думаєш, а чи не написати листа тому, хто залишає для нас усі ці штуки?

— Точно! Треба подякувати... Джемі, ти чого?

Джемі затулив руками вуха і замотав головою.

— Не розумію, просто не розумію, і не знаю чому, Скауте,— тут він поглянув у бік вітальні.— Може, розповісти все Атикусу... та ні, думаю, не варто.

— Хочеш, я розповім замість тебе?

— Ні, Скауте, ні! Знаєш що?

— Що-о?

Він весь вечір ледь утримувався, щоб не розказати мені щось; обличчя у нього сяяло, він уже нахилявся був до мене, а потім передумував. Передумав він і зараз.

— Та нічого.

— Ось, нумо писати,— і я підсунула йому нотатник і олівець.

— Гаразд. «Шановний пане...»

— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Закладаюся, це міс Моді.

(Я вже давно про це здогадалася).

— Е ні, міс Моді не може жувати гумку,— тут Джемі розплився в усмішці.— Знаєш, як вона іноді кумедно говорить. Якось я їй запропонував пожувати, а вона каже — ні, дякую, якщо ця жуйка причепиться до моєї щелепи, я стану безмовною. Правда, класно звучить?

— Так, вона іноді скаже — як в око вцілить. Та й звідки б у неї взялися годинник і ланцюжок?

— «Шановний пане,— почав писати Джемі,— ми дуже вдячні... ні, ми високо цінуємо все, що Ви поклали у дупло для нас. Щиро Ваш Джеремі Фінч».

— Він не зрозуміє, хто це, якщо ти так підпишешся.

Джемі витер повне ім’я і написав — «Джемі Фінч». А я підписалася «Джін-Луїза Фінч (Скаут)».

Наступного дня дорогою до школи він обігнав мене і зупинився біля дерева. Побачивши його обличчя, я аж злякалася — так він зблід.

— Скауте!

Я підбігла до нього.

Хтось заліпив наше дупло цементом.

— Ну, не плач, Скауте, не треба... Не переймайся ти так...— повторював Джемі всю дорогу до школи.

Коли ми прийшли додому на обід, Джемі нашвидкуруч проковтнув їжу, вискочив на веранду і застиг на сходах.

— Ще не проходив,— повідомив він.

Наступного дня Джемі знову став на варту і цього разу дочекався.

— Доброго дня, містере Нейтен,— сказав він.

— Доброго дня, Джемі, Скауте,— відповів містер Редлі на ходу.

— Містере Редлі,— покликав Джемі.

Містер Редлі озирнувся.

— Містере Редлі, це ви зацементували дупло он у тому дереві?

— Так,— сказав той.— Я зацементував.

— А навіщо, сер?

— Дерево вмирає. Старі дерева пломбують цементом, аби продовжити їм життя. Тобі вже слід це знати, Джемі.

До самого вечора Джемі про це більше й словом не обмовився. Коли ми проходили повз наше дерево, він замислено постукав по цементній пломбі й далі щось своє думав. Видавалося, ніби він збирається розізлитися, тож я трималася трохи осторонь.

Як завжди, ми вийшли увечері зустрічати Атикуса з роботи. Піднімаючись сходами, Джемі сказав:

— Атикусе, подивися, будь ласка, на оте дерево, дуже прошу.

— Яке дерево, сину?

— Те, що на розі біля Садиби Редлі, на шляху до школи.

— А в чому річ?

— Це дерево вмирає?

— Та ні, сину, з чого ти узяв? Подивися на листя, яке воно зелене й пишне, без жодних коричневих плям...

— Воно навіть не