Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

можна було увійти на подвір’я, хоч костел був діючий і відремонтований. Я просто зараз пливла за течією і вже хотіла повернути назад, коли побачила на дорозі, що вела до Нижанкович, пагорб з цвинтарем, і хоч сонце вже припікало, вирішила, перш ніж йти до монастиря, зійти на той пагорб. Цвинтар виявився з тих, на яких людей ховають сотні років, поверх одних могил виростають інші. Я побачила склепи, що вгрузли в землю, вкриті зеленим мохом, похилені надгробки, перекособочені й погнуті металеві хрести. Здавалося, всередині живе якась фантастична істота, яка час від часу перевертається уві сні й спричинює руйнування. Я ще буду тут не раз, коли розпочну пошуки. Тепер мені належало встановити точки координат. За цвинтарем був горіховий сад з гарно викошеною травою. Звідти я побачила Добромильський монастир, далеко на горі, але мала вдосталь часу. Того дня мені стрінувся один чоловік, може, то був дух Добромиля, який в кількох словах пояснив, як дійти до монастиря і на якій горі розташований замок Гербуртів. Його не здивував мій нетутешній вигляд і що я забула в Добромилі. Він був такий привітний і погідний, як увесь цей день. Зазвичай мене питають, звідки я, і намагаються переконати, що я сама не потрафлю пройти три чи п’ять кілометрів через ліс. Я ще пару разів питала, поки йшла через річку Вирву, повз каплиці, мені траплялись дивні будинки, зовсім старі і схожі на млини чи склади, де мешкали люди, так я здіймалась все вище й вище, доки не натрапила на дорогу, що вела просто до монастиря, спершу через поля, вкриті травою й квітами, властивими цій порі, а потім вздовж саду. По один бік був цивілізований яблуневий сад, хоч і з нескошеною травою, а по другий здичавілі хащі, звідки прозирали сливи і алича. Можливо, там за радянських часів було якесь зелене господарство чи щось таке. Збоку від мурованої монастирської брами стояла вишка Київстар. Я ввійшла через браму і побачила скраю муровану дзвіницю, справа — понищені будівлі монастиря, а в глибині, в затінку гори, — церкву. Ага, ще велику криницю на подвір’ї під дашком. Ціле господарство, навіть з чорним собакою на прив’язі, що не гавкав на мене. Я знала, що монастир діючий і тут хтось мусить бути. Поки мені щось не заборонили, я зайшла до дзвіниці, де панував безлад, як то буває під час ремонту, і побачила гіпсових персонажів шопки, абияк запханих у куток, дошки, шмати і намальованого голуба на стіні.

На подвір’ї коло смужки прив’ялих від спеки троянд порався огрядний чоловік у трусах. Оминути його було ніяк, я подумала, що то хтось із працівників, а виявилось, що то один із двох ченців. Він сказав, що троянди привезла одна жінка, і почав жалітися, що ніхто їм не допомагає з Добромиля, і він все мусить робити сам. Територія монастиря дуже велика, а отець настоятель і він удвох не можуть впоратися ні з садом, ні з обійстям. Очевидно, існував якийсь конфлікт, а може, добромильцям вистачало власних церков. Людей у місті мало, а підніматися на Чернечу гору тяжко. Я знала, що тут певний час була лікарня для душевнохворих, одразу після війни, і попросила дозволу зайти всередину. Власне, я вперше мала нагоду побувати в монастирі і не знала, як себе поводити. Хоча це був не зовсім монастир, а його руїни, які намагались тепер відродити на останках божевільні. Я вже знала, що совіти робили в церквах склади, а в монастирях — божевільні чи інтернати для розумово відсталих. Громадянку покійного нині СРСР не здивуєш ні загидженим мародерами приміщенням, ні проламаною підлогою, про що мене відразу попередив чернець. Колись тут висвячувався Андрей Шептицький, у келіях мешкало повно ченців, але я хотіла створити для себе цілісний образ цього місця, яке тепер для мене означає надто багато, відколи я взялася відтворювати Добромиль силою власної уяви, омертвляти і оживляти. Зогнилі матраци, бите скло, вирвані металеві труби, розбиті шибки і заткані густою павутиною вікна, які не відчинялись десятиліттями, палімпсест серпа, молота і хреста, і врешті ґалерея, що привела мене знову до дзвіниці, і по хистких сходах я наблизилась майже до самих дзвонів. Залишалося лише смикнути за мотузку, але то було б неґречно з мого боку. Мені здалося, що минуло дуже багато часу, відколи я почала ходити цими переходами, ґалереями і кімнатами із зірваною підлогою, але надворі той самий чернець порався коло троянд, і світило сонце, тільки в одному кутку між церквою і стіною монастиря, до якої притулилась фігура святого Онуфрія у молитві, було вогко, темно й моторошно. Потім мені сказали, що там начебто зарито закатованих НКВД. Кожного разу я з острахом позиратиму в той куток, і думки плутатимуться, і ніколи я не хотітиму затриматися надовше.

— За брамою побачите цвинтар, де ховали тих, хто вмер у лікарні, і підете догори. Там буде ще один цвинтар, отців-василіян… — пояснював чернець, і я начебто все зрозуміла. Він не стримував мене, не відмовляв, і мовив на прощання: — Йдіть з Богом!

Мені ніхто ніколи не казав такого. Попри жалібний тон і буркотіння в цьому немолодому чоловіку відчувалось те, що я б зараз назвала вислідом тривалої духовної практики, а тоді мене просто зворушило його благословення, адже я була сама, далеко від дому, в горах, без жодної опіки. І він це відчував, я знаю.

Цвинтар божевільних був обгороджений і з написом при брамі «Бог знає всіх поіменно». Ці слова вразили мене в саме серце, бо колись давно на тисячолітньому цвинтарі у Переяславі-Хмельницькому я бачила куток для померлих вихованців пожиттєвого інтернату психічнохворих — однакові маленькі пірамідки, як для дітей, без написів, без жодної квіточки. А тут із буйної трави стриміли поодинокі хрести, що, певно, поставили родичі. Небагато хрестів, бо в радянські часи хрестів не ставили. І ніхто не скосив трави, бо Добромиль внизу, та й тут були хворі з усього району, і діялося це в повстанські часи, коли люди гинули цілими родинами. Для мене ці слова — «Бог знає всіх поіменно» — означали не лише бідолах з Добромильської лікарні, а й мільйони тих, кого не було кому оплакати.

На маленькому цвинтарі отців-василіян лежали плити без написів, так ховали колись смиренних ченців. А внизу була церква, над цвинтарем розпростер гілля великий дуб, і в просвітку відкривався вид на Добромиль і його околиці.

Можливо, я б знайшла стежку до замку Гербуртів, якби не покинутий монастирський сад