Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

на горі, ще один. На горі холодно фруктовим деревам, ґрунт тут вбогий, і яблуні, горіхи та сливи виглядали кволими, а трава не потребувала, щоб її косили. Сад трохи затуляли ліси, але їх вирубували, і на заході лісу вже не було, лише поля — городи. Я не знала як мені йти, бо між Чернечою та Сліпою горою була ще одна гора, їх видно здалеку, коли тільки виїжджаєш зі Старого Самбора. Цей краєвид уже відбився у моїй свідомості. Я побачила людей, що порались на городі, чоловік, що стояв ближче, пояснив мені, куди треба йти. Я довго дерлась дном яру, по дорозі зриваючи малину з кущів, в яких кишіла комашня і плуталися колючі пагони ожини, і в голові у мене стукала одна думка: невже я не побачу замок Гербуртів? Він тут поруч, десь у хащах, я можу його пропустити і не побачити крізь листя. Стежка крутила мною, як хотіла. Я знала, що можу орієнтуватись по сонцю, а отже, вийду на трасу. Єдине зображення замку, чорно-біле й невиразне, було в книжці Юрія Мицика «Замки і фортеці Західної України». Інтернету я тоді ще не мала. Але ця книжка викликала в мене потяг до мандрівок, що був спочатку слабким, бо я завжди очікую від справи результату. Тепер у мене була мета — написати книгу, і доки я не взнаю, про що вона буде, мушу опиратись лише на власну інтуїцію. Якщо я не побачу замку Гербурта сьогодні, то картина Добромиля буде незавершеною. Мої враження будуть надто бліді, щоб створити художній образ. «Господи, Боже мій, — бурмотіла я до себе, — невже я не знайду його. Як же прикро!» Це було б страшенно несправедливо. Я відчувала, що Добромиль мене прийняв. Не міг же він уже наприкінці ошукати? Потім я зрозуміла, що Добромиль любить погратися з тими, хто йому не байдужий. Я підняла голову і раптом високо вгорі поміж стовбурів дерев, які росли наче волосся на голові у панка, побачила мури, і невдовзі я вже підіймалась крутою дорогою серпантином на гору, і ось уже брама, знайома з книги, через яку я увійшла не як туристка, а як переможниця. Тепер уже ніщо не мало значення, ні те, як я повертатимусь до Львова, ні те, що це лише шмат розібраного і сплюндрованого замку зі слідами пікніків і ямою зі сміттям. Головне, що тут нікого не було. Я сіла у траві й подивилась на все це очима переможця. Так я завоювала Добромиль, а Добромиль завоював мене. Віднині це моє місце сили, яке врешті принесе мені тріумф. Не в сенсі успіху роману «Слуга з Добромиля», а в сенсі того, що крім Урожа, моєї колиски, у мене тепер буде моя фортеця, моя твердиня. Мені її так бракувало всі ці роки, я собі її вигадувала. Уріж мав силу, але його сила розпорошилась, розтанула під дією кислоти особистих ураз, дитячих і не тільки. Там за мною завжди стежили очі земляків, мені погрожували опирі, коли я заходила на їхню територію, а тут мене ніхто не знав, тут ніхто не завдав мені болю, тут я зможу влаштувати власну виставу, що називається романом, і, можливо, то буде не один роман. Вся дія в них підкорятиметься краєвиду, несотвореному і сотвореному.

Так врешті й сталось.

Магічний театр Добромиля

Я їхала в електричці до Тернополя, задрімала. Монотонність дуже гарна річ для творчості, бо дозволяє приймати якісь рішення, які причавлює тягар думок. У голові в мене раптом пролунало «Пан слуга з Добромиля». Пан слуга, бо так в Галичині називали намісника чи наглядача за інтересами владоможця. Я не хотіла братись за князя Лева чи якусь поважну персону, у таких людей надто мало варіантів поведінки, вони підневільні. На щастя, в дитинстві я переситилась історичними романами і бачила їх наскрізь. Потім, щоб не морочити голову читачам, зупинилась на назві «Слуга з Добромиля». Один з тих випадків, коли назва остаточна й безповоротна.

Добромиль лежав у моїх долонях, мов яблуко. Сюжет мав розчахнути його, як ті три мечі Гербуртів. Моя уява літала довкола, обираючи місця, де мало щось відбутись.

Двір Купця з Добромиля

Слуга з Добромиля бачив його зовсім крихітним, коли Купець з Добромиля привіз його, аби віддати згодом на виховання у далеке село. Але він впізнав його, коли повернувся вже отроком, після загибелі Купця. Знайшов лише згарище, що поросло самосієм і бур’яном. Це було неподалік від того місця, де зараз ратуша.

Кості Купця з Добромиля

На згарищі Слуга знайшов обгорілі кості Купця, все, крім голови. Він поховав їх на горі, де потім у XVII ст. побудували монастир святого Онуфрія.

Двір, де Слуга зустрівся з опирами

Той двір, де вночі опирі віддали Слузі печать із Золотою Бджолою, був трохи нижче цвинтаря, там є таке затишне місце, де зараз сад.

Корчма, де Слуга зустрівся з Купцем із Перемишля

Слуга передав печать з Золотою Бджолою Купцю з Перемишля на постоялому дворі. Він був трохи вище теперішнього костелу, по дорозі в гори.

Двір Слуги з Добромиля

Неподалік від двору Купця з Добромиля, бо коли побудували Ратушу й облаштували площу, мусив посунутися.

Торговиця

Торговиця знаходилась не там, де сучасна Ратуша, але мені було зручніше облаштувати її саме там. На торговиці корчмар зголосився про вбивство Купця з Перемишля. Там же відрубали голову Мирону Писарю, який наважився перекрутити Святе Письмо.

Місце ночівлі покутника Антося

Колишній підручний ката, а потім жебрак Антось ночував під мурами костелу, там є невеликі ніші, що трохи прикривають від дощу, саме для виснаженого схудлого тіла. Звідти його покликано до