Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

сказала Івіш. — З хімією були одні сльози, я не змогла втовкмачити собі у голову оті дозування, все марно.

— Та чому ви обрали саме це?

— Що?

— Природничі дисципліни.

— Так треба ж було вирватися із Лаона, — люто відказала вона.

Матьє безсило махнув рукою; обоє замовкли. З кав'ярні вийшла жінка і поволі пройшла біля них; вона була вродлива, з маленьким зграбним носиком на гладенькому обличчі, здавалося, вона когось шукала. Івіш спочатку відчула її парфуми: вона поволі підняла похмуре обличчя, потім угледіла ту красуню й умить перемінилася на виду.

— Пречудове створіння, — глибоким тихим голосом промовила вона.

Матьє злякався цього голосу.

Жінка спинилася, мружачи очі від сонця, їй могло бути років із тридцять п'ять, через легкий креп сукні просвічували її довгі ноги; та Матьє не хотілося на них дивитися, він дивився на Івіш. Івіш стала майже потворна, вона щосили зціпила долоні. Якось вона сказала Матьє: «Ці маленькі носики, мені хочеться їх укусити». Матьє трохи нахилився і побачив її на три чверті; в неї був сонний і жорстокий вигляд, і йому подумалося, що вона хоче кусатися.

— Івіш, — лагідно погукав Матьє.

Вона не відповіла; Матьє знав, що вона може відповісти: він для неї більше не існував, вона була геть сама.

— Івіш!

Саме в такі хвилини вона була йому найлюбіша, коли її маленьке чарівливе і майже ґраційне тіло переймалося болісною потугою, палючою, каламутною й ошуканою любов'ю до краси. Він подумав: «Я негарний», і тепер уже він відчув себе самотнім.

Жінка подалася геть. Івіш провела її поглядом і з шалом пробурмотіла:

— Часом хочеться бути чоловіком.

Вона коротко засміялася, і Матьє сумно поглянув на неї.

— Матьє Делярю просять до телефону! — погукав посильний.

— Це я, — сказав Матьє.

І підвівся.

— Перепрошую, це Сара Ґомес.

Івіш холодно посміхнулася; він увійшов до кав'ярні й спустився по східцях.

— Пан Делярю? Перша кабіна.

Матьє взяв слухавку, двері кабіни не зачинялися.

— Гало, це Сара?

— Ще раз добридень, — пролунав гугнявий голос Сари. — Так от, все домовлено.

— Ох, я такий радий.

— Треба тільки поспішити: в неділю він відбуває до Сполучених Штатів. Він хотів би зробити це не пізніш, як післязавтра, щоб у перші дні мати змогу наглядати за нею.

— Добре… Гаразд, я сьогодні попереджу Марсель, от тільки це трохи несподівано і мені треба знайти гроші. Скільки він хоче?

— Ох, я шкодую, — сказала Сара, — але він просить чотири тисячі готівкою, я наполягала, їй-богу, я сказала, що у вас із грішми скрутно, та він і слухати нічого не хотів. Підлий жидяра, — зі сміхом додала вона.

Сару переповнювало невикористане співчуття, та коли вона бралася зробити послугу, то ставала грубувата і ділова, як сестра милосердя. Матьє трохи одвів слухавку од вуха, він подумав: «Чотири тисячі франків» і чув, як тріщить у маленькій чорній мембрані її сміх, це було неначе у страшному сні.

— За два дні? Гаразд, я… я постараюся. Дякую, Саро, ви просто золото. Ви будете вдома сьогодні ввечері?

— Цілісінький день.

— Гаразд. Я зайду, треба дещо владнати.

— До вечора.

Матьє вийшов з кабіни.

— Мені потрібен жетон, дівчино. Ох, ні, не варто.

Він кинув двадцять су на блюдце і поволі побрався східцями. Не варто телефонувати Марсель, поки не вирішено з грошима. «Пополудні піду до Даніеля». Він знову сів біля Івіш і глянув на неї, тепер уже без ніжности.

— У мене більше не болить голова, — мовила вона.

— Я радий.

На душі в нього неначе камінь лежав.

Івіш дивилася убік через довгі вії. На вустах у неї була збентежена кокетлива посмішка.

— Ми могли б… ми могли б усе-таки піти подивитися Ґоґена.

— Як хочете, — нітрохи не здивувавшись, відказав Матьє.

Вони підвелися, і Матьє помітив, що її келишок був порожній.

— Таксі! — погукав він.

— Не це, — заперечила Івіш, — воно відкрите, вітер битиме нам просто в обличчя.

— Ні-ні, — сказав Матьє водієві, — їдьте, це не до вас.

— Зупиніть ось це, — сказала Івіш, — гарне, мов карета Святого Причастя, та ще й закрите.

Таксі зупинилося, Івіш сіла в нього. «Позичу в Даніеля на тисячу франків більше, — подумав Матьє, — щоб дотягнути до кінця місяця».

— Ґалерея мистецтв, передмістя Сент-Оноре.

Він мовчки сів біля Івіш. Обоє були збентежені. Матьє побачив біля своїх ніг три наполовину спалені цигарки з позолоченими фільтрами.

— У цьому таксі хтось нервував.

— Чому?

Матьє показав на недопалки.

— Це жінка, — сказала Івіш, — он сліди помади.

Вони посміхнулися й замовкли. Матьє сказав:

— Якось я знайшов у таксі тисячу франків.

— Мабуть, так зраділи.

— Та ні, я віддав їх водієві.

— Он як, — сказала Івіш, — а я залишила б собі. Навіщо ви їх віддали?

— Не знаю, — відказав Матьє.

Таксі поминуло майдан Сен-Мішель. Матьє мало не сказав: «Погляньте, яка зелена Сена», та вирішив промовчати. Раптом Івіш сказала:

— Борис хоче, щоб ми утрьох пішли сьогодні ввечері до «Суматри», я не проти…

Вона обернула голову і дивилася на волосся Матьє, з ніжністю випинаючи вуста. Івіш не була кокеткою, та деколи напускала на своє обличчя ніжности, щоб зазнати утіхи од того, що її лице стає тяжке і солодке, мов стиглий плід. Матьє вважав це дратівливим і недоречним.

— Радий буду побачити Бориса і побути з вами, — відказав він. — От тільки Лола мене бентежить; ви ж знаєте, що вона терпіти мене не може.

— Ну, то й що?

Запала мовчанка. Неначе вони водночас уявили себе закоханою парою, що сидить у таксі. «Цього не повинно бути», роздратовано подумав він; Івіш провадила:

— Гадаю, на Лолу не варто звертати увагу. Вона вродлива, гарно співає та й годі.

— Я вважаю, що вона приваблива.

— Звичайно. Це ваш моральний кодекс: вам завжди хочеться бути досконалим. Коли люди вас ненавидять, ви чимдуж намагаєтеся знайти в них щось добре. А от я не вважаю привабливою, — додала вона.

— З вами вона сама чарівність.

— Вона й не може бути іншою; та я не люблю її, вона завжди корчить комедію.

— Комедію? — поспитав Матьє, піднявши брови. — Ну, це останнє, що я поставив би їй на карб.

— Дивно, що ви цього не помітили: вона ввесь час тяжко зітхає, щоб усі думали, ніби вона у відчаї, й тут-таки замовляє собі ріжні смаколики.

Й із прихованою люттю докинула:

— Гадаю, людям, що впали у відчай, на смерть наплювати: завжди я дивуюся, коли бачу, як вона до остатнього су рахує свої видатки й економить.

— Попри все це вона у відчаї. Так роблять літні люди: коли вони почувають відразу до себе й до свого життя, то думають