Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

принцеса потрапила у розставлену ним пастку.

— Твої відомості застаріли, насмішкувато відповідає дівчинка.

Упир остовпів. Якщо це правда, значить його сподіванням не судилося збутись і він навіки зостанеться виродком!

Звідкись із глибини палацу чути гримотіння чобіт — і в залу ввалюється Темрякос. Певно, справа не терпить, якщо він наважився порушити етикет, згідно з яким він має заздалегідь попередити про свій візит, а потім смиренно чекати на виклик правителя.

Відчуваючи, що син прибув із важливою звісткою, Упир легким кивком голови дозволяє йому наблизитися.

Темрякос обережно підходить до батька (ніхто, навіть він, не знає, чого можна чекати від Жахливого У) і щось шепоче йому на вухо.

Упир слухає сина і його очі мало не вилазять з орбіт:

— Принцеса вийшла заміж, нікого не попередивши і навіть не зробивши офіційного повідомлення, як того вимагає протокол!

Упир шокований. Його сподівання повернути собі колишній вигляд розсипались ущент. І все через цю навіжену принцесу, яка уявила себе дорослою, даруючи свій безцінний поцілунок якомусь авантюристові!

Зчепивши восьмипалі руки, він гарячково думає, як тепер вчинити. Що ж, ще один удар долі! Слід зауважити: за кількістю ударів, завданих йому долею, Жахливого У можна порівняти хіба що з кріслом із шведського супермаркету «Ікеа», яке спеціальний ударний механізм випробовує на міцність.

Упиреві доводиться визнати свою поразку…

— Чудовий хід! — кидає він принцесі, тяжко зітхаючи. — А ти розумніша, ніж я вважав. Знаючи про вплив моїх чар, ти не ризикувала і віддала своє серце першому-зустрічному.

— Якщо бути точнішою, то останньому. За часом, звичайно, — не втримується знову, щоб вколоти, принцеса. — Він нещодавно прибув у наш світ.

Упир повертається до Селенії спиною і відходить до тарелі з фруктами.

— Ти зробила цьому хлопчиську справді царський подарунок. Та чи він здатен оцінити його? Більше того, він не зможе скористатися ним! А ти могла врятувати мені життя. Ти це знала, але не захотіла. Отже, не чекай від мене пощади, — промовляє він, хапаючи восьмипалою рукою велику ягоду смородини. — А щоб ти зрозуміла, яка нестерпна моя недуга і яке тяжке моє життя, полегшити яке ти не побажала, тобі перш ніж померти також доведеться трохи постраждати… О ні! Не хвилюйся — не фізично! Страждання ці винятково моральні, — із садистським задоволенням додає він.

Селенія, хоч і приготувалася до найгіршого, проте похмура фантазія Упиря не має меж.

— Перш ніж ти помреш, ти побачиш, як зникає твоє плем'я. Я змию його, — зловісним тоном заявляє Упир.

Слова часом впливають більше, аніж вчинки. Селенії здається, що її кинули в крижану ріку і хвилі несуть аж у Льодовитий океан, де вона одразу піде на дно, бо ж мініпути не вміють плавати. А Упир тим часом переключив увагу на ягоду смородини. Здається, він вирішує: з'їсти її чи ні?

Селенія гарячково пригадує все, що може розтопити кригу: сонечко, киплячий чайник, гаряча праска… І дівчинка виривається із крижаного полону. Від обурення гаряча кров у її жилах починає текти удвічі швидше, припливає до щік, змушує битися серце сильніше.

Гнів і ненависть спалахують водночас. І ніщо вже не зупинить принцесу. Схопивши меча, вона різко підіймає руку і, — як спис, кидає свою зброю прямо в груди Упиря. Прагнення помсти додає їй сили. Лезо блискавкою розсікає повітря і влучає в ціль. Але там, куди цілилася принцеса, немає тілесної плоті. Тільки діра. Меч пролітає крізь неї і прибиває до тарелі велику соковиту ягоду. Упир мовчить, тільки позирає то н& принцесу, то на ягоду.

Чи не вперше його спотворено тіло прислужилося йому. І справді, замисли долі незбагненні і треба покірно приймати все, що вона подарує. Щойно він проклинав своє спотворене тіло, а тепер благословляє свою потворність.

Проткнута мечем ягода збігає соком. Упир поглядає на неї, підставляє свого пальця, і коли на нього падає велика крапля, пожадливо злизує її.

— Ось так, як я злизав цю краплю соку, хвиля змиє мініпутів з лиця землі, — диявольським тоном промовляє він.

Зазнавши невдачі, Селенія розгублено чекає чи не станеться дива і не повернеться до неї могутній меч. Але дива немає і в серці принцеси знову закипає гнів, і вона голіруч кидається на Упиря.

Гігантська фігура Темрякоса перепиняє їй шлях. Лунає виття сирени — зусібіч налітають осмати — хапають Селенію — і через кілька секунд вона вже не може поворухнити ні рукою, ні ногою.

Вирватися із клешнів осматів неможливо: незважаючи на ниткоподібні лапи, м'язи в них сталеві. До того ж, осматів дуже багато. Селенія від люті і приниження мало не плаче.

Упир, витягнувши меча з ягоди, зневажливо звертається до неї:

— Не шкодуй ні за чим, Селеніє! Навіть якби ти погодилася вийти за мене заміж, я б усе одно знищив твій народ!

Нерви принцеси не витримують і вона заливається слізьми:

— Ти справжнє чудовисько, Упиряко!

Комахоподібна істота посміхається — вона стільки разів чула ці слова!

— Так, саме чудовисько, я це знаю! І зробили мене таким неперебірливі знайомства, — бідкається він. Гумор Упиря такий же похмурий, як і він сам.

— Виведіть її! — наказує Жахливий У, відштовхуючи від себе ягоду.

РОЗДІЛ 9

Артур стоїть біля тюремних ґрат і з усієї сили розхитує їх. Стомившись, він припиняє своє заняття і переводить подих.

— Щойно я був нареченим — і ось на тобі — уже вдівець! — бурчить він собі під носа. — Та ще й полонений! Ні, такі ігри не по мені!

Хлопчик і справді не має наміру миритися з таким становищем. Гнів додає йому сили, і він знову торгає ґрати, сподіваючись розхитати їх. Та жоден прутик і не поворухнувся. Ґрати в тюрмах ставлять такі, щоб ув'язнені не змогли їх ні вийняти, ні виламати.

— Чуєш, Барахлюше, нам треба втікати звідси! Воруши мізками! — смикає він товариша, чудово усвідомлюючи, що юний принц неспроможний нічого вигадати.

— Та я ж думаю, Артуре, думаю! — відмахується від нього Барахлюш. Він зручно влаштувався на матраці із трави і, здається, більше хоче спати, аніж шукати вихід із становища.

— Як ти можеш спати, коли всім нам загрожує небезпека? — обурюється Артур.

— Та я й не сплю, — бурчить принц, проте слова його звучать не дуже переконливо. — Я просто зібрав усю свою енергію, всю силу, яка мені потрібна, щоб ходити, їсти, говорити, і тепер я цю силу концентрую… у… у…

— Таки заснув! — констатує Артур.

— Авжеж. Ось, знаєш… — Барахлюш затихає, поринувши в сон.

Артур згадує, як принц скаржився на Селенію, що сестра будить його штурханами і безжалісно штовхає його ногою