Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

нижче спини. Барахлюш підскакує як ошпарений.

— Послухай-но, — збуджено промовляє Артур, ухопивши приятеля за комір і підтягнувши до себе, — ти. казав, що принцеса подарувала мені якусь силу!

— Так, силу в поцілункові, — підтверджує Барахлюш.

— А як вона діє, ця сила?

— Звідки мені знати? — знизує плечима принц.

— Як це — звідки?

— А ось так, не знаю! Це ж її сила! Тільки вона й знає, яку силу передала тобі.

Артур у відчаї.

— Ну ось, знову влип! Подарувала мені силу і навіть не сказала яку! А раптом вона знадобиться мені? Так подарунки не робляться! — обурюється Артур. Його настрій швидко псується.

— Зрозумій, у нас усе не так, як у вас, — розтлумачує йому Барахлюш. — Коли ти одружуєшся, вважається, що ти давно знайомий з тією, на кому женишся. Тому немає потреби спеціально пояснювати, яку силу передає тобі наречена. Ти й так усе знаєш.

— Але ж я знаю принцесу лише два дні! — розпачливо кричить Артур.

— Ну то й що? Ти ж одружився з нею! — багатозначно промовляє хлопчик, натякаючи, що перш ніж одружуватись не завадило в подумати, чи варто це робити.

— Але ж ти бачив: вона наставила на мене меча! — обороняється Артур.

— Ага! Тож виходить — якби не було меча, то ти б не одружився?

— Та ні, одружився б! — нерви хлопчика страшенно напружені.

— І правильно вчинив би! — повчально говорить Барахлюш. — Ох, як би все було красиво! — зітхає він.

Логіка Барахлюша — загадка для Артура.

Розмовляти з королівським нащадком — все одно, що воювати з вітряками, і незабаром у Артура зовсім не лишиться сили на цей непотрібний двобій.

— Згоден, моє весілля було чудове! Але якщо ти не допоможеш мені вийти звідси, то тобі незабаром влаштують розкішний похорон! — кричить він, забувши про обережність.

— Не так голосно! Я оглухну від твого крику! — затискує вуха Барахлюш.

— Зараз я тебе ще й придушу! — гнівно шепоче Артур і хапає товариша за шию.

— Ану, не сваріться! — лунає голос із кутка.

Голос лагідний, однак явно немолодий, хоча, можливо, це нещастя змінили його.

— Немає потреби душити хлопчика, так само як і таргати ґрати. Ніхто й ніколи не виходив із катівні Некрополіса, — додає незнайомець.

Артур вдивляється в темряву, намагаючись зрозуміти, звідки долинає цей стомлений голос.

Нарешті в кутку він бачить згорблену фігуру, яка вмостилась на матраці. «Бідолашний, — подумки співчуває Артур, — він, певно, збожеволів». Якщо сидіти тут і нічого не робити, хочеш-не хочеш розгубиш клепки. Тому, не зважаючи на слова загадкового незнайомця, він знову береться руками за ґрати.

— Та заспокойтеся! Побережіть сили, особливо якщо ви вже зголодніли! — знову чути старечий голос.

Переконавшись, що всі його зусилля марні, Артур наближається до незнайомця — він хоче ближче роздивитися товариша по нещастю.

— А чому ви згадали про голод? Який, по-вашому, зв'язок між їжею та економією сил? Адже їсти так легко, це кожен уміє, — говорить він, щоб розпочати розмову.

— Коли ти захочеш їсти, — пояснює незнайомець, — тобі доведеться їх чогось навчити. Бо їжі не одержиш. І не намагайся шахраювати! Це теж не вдасться! Я хотів втулити їм винаходи річної давності. Та вони просікли! У цих нахаб добра пам'ять. Мабуть, це єдина їхня чеснота. Ось такі тут правила. З одного боку, вони наповнюють твій шлунок, а з другого — спустошують твій мозок. Найбільше багатство тут — знання, а найбільша розкіш — сон, — завершує дідусь свій монолог, влаштовуючись зручніше.

Слова незнайомця заінтригували хлопчика, і він збентежено шкребе потилицю. Він переконаний, що десь уже чув цей голос… Шкода, що в темряві не можна розгледіти незнайомця.

— А які їм потрібні знання? — запитує Артур.

— Та різні! Вони не дуже перебірливі! — відгукується невидимий співрозмовник. — Можна пояснювати фізичні закони і математичні формули, а можна продиктувати рецепт яєчні. Вивести теорему заварювання м'ятного чаю, — жартує він.

І це дивує Артура найбільше. Бо він знає тільки одну людину, яка здатна жартувати за будь-яких обставин. І хоча та людина давно зникла, не залишивши й слідів, вона все одно дуже дорога Артурові.

— Я навчив їх читати, писати, малювати…

— Малювати! — тремтячим голосом повторює хлопчик.

Він боїться повірити, що, здається, упізнав цю людину!

Загадковий незнайомець — це його дідусь Арчибальд, який пропав чотири роки тому! Коли це сталося, Артур був зовсім маленький, і не пам'ятає добре дідуся на вигляд. Артур пам'ятає тільки його голос. І голос він упізнав!

Ставши мініпутом, тобто зростом не більше двох міліметрів, дідусь, напевно, дуже змінився. Проте голос лишився той самий!

І Артур переконаний: незнайомець у темному кутку — це його дідусь Арчибальд!

Останні слова хлопчик вигукує.

— Що ти сказав, мій хлопчику? — ввічливо перепитує старенький.

— Ви навчили їх писати і малювати… Малювати гігантські полотна, щоб ховатися від ворогів… Навчили передавати на відстань воду, керувати зображенням за допомогою системи дзеркал…

— Звідки цей шибеник усе знає? — дивується незнайомець.

Він підводиться і рушає до хлопчика, щоб роздивитися його зблизька.

Артур виходить наперед і бачить старече обличчя, заросле бородою, очі, що зморгують. Маленькі зморшки в кутиках вуст, напевно, тому, що старенький часто усміхався. Сумнівів немає: цей літній чоловік у зім'ятому костюмі і справді Арчибальд, його дідусь.

— … Тому що він онук цього винахідника, — схвильовано промовляє Артур, відповідаючи на запитання.

Той закляк з подиву. Якусь хвильку він стоїть, швидко-швидко кліпаючи очима і ледь стримуючи радість.

— Артур? — нарешті запитує дідусь.

Широко усміхаючись, хлопчик ствердно киває головою.

Арчибальдові все ще не віриться. Несподівано життя піднесло йому найкращий, найбажаніший подарунок.

— О, мій милий Артуре! Який я радий тебе бачити! — голос дідуся тремтить і зривається від хвилювання.

Дідусь і онук так міцно обіймають один одного, що ледве можуть дихати.

— Я весь час просив Бога, щоб Він допоміг мені ще хоч раз побачити тебе, обняти, розцілувати! І Бог почув мої молитви! Дякую Тобі, Боже!

Сльози течуть по зморшкуватих щоках і зникають у густій бороді. Нарешті дідусь випускає Артура із обіймів і відходить, щоб краще розгледіти онука.

— Дай-но помилуватися тобою! — говорить він. Напівтемрява не може стати йому на заваді.

Арчибальд з гордістю розглядає онука.

— Як же ти виріс! Просто неймовірно!

— А мені, навпаки, здається, що я дуже зменшився…

— Ох, ти справді маєш рацію! — спохопився Арчибальд, і обидва весело сміються.

Дідусеві все ще не віриться — і він обмацує онука, щоб переконатися, що хлопчик не привидівся йому, що він і справді поруч. Адже всім відомо, що Упир навчився створювати привиди і вводити людей в оману, показуючи їм живі картинки, які насправді всього лише галюцинації. Але зараз