Читати книгу - "Знак Зорро"

також порушила їх?

— Сеньйоре! — загримав розбійник. — Ще одна подібна думка, і я укладу вас на місці, хоча ви і поранені! Як мені провчити вас?

— Дворецький! Люди! — закричав раптом капітан. — Тут сеньйор Зорро! Ви одержите винагороду, якщо схопите його!

Людина в масці засміялася.

— Мало користі принесе вам заклик по допомогу, — сказав він, — краще помоліться.

— Ви вважаєте за добре погрожувати пораненій людині.

— Ви заслуговуєте смерті, сеньйоре, але я думаю, що повинен дозволити вам уникнути її. Ви станете на коліна і попросите вибачення в сеньйорити. А потім залишите цей будинок, вислизнете звідси подібно до негідника, ким ви і є насправді, і мовчатимете про те, що сталося тут. Якщо ви цього не зробите, я обіцяю знову забруднити мою шпагу вашою кров’ю.

— Ха!

— На коліна, сеньйоре, і негайно! — наказав Зорро. — У мене немає часу чекати.

— Я офіцер!

— На коліна! — скомандував знову сеньйор Зорро страшним голосом.

Він ступнув уперед, схопив капітана Рамона за здорове плече і жбурнув на підлогу.

— Негайно, боягузе, скажіть сеньйориті, що ви просите в неї вибачення, якого вона, звичайно, не дасть вам, тому що ви не варті його, і що ви ніколи більше не потурбуєте її. Скажіть це або, клянуся святими, ви вимовите своє останнє слово!

Капітан Рамон виконав усе. Тоді сеньйор Зорро взяв його за барки, підняв, допхав до дверей і викинув на вулицю в темряву. Якби не м’які чоботи, то капітан Рамон постраждав би ще сильніше й щодо болю й щодо тілесних ушкоджень.

Сеньйор Зорро саме зачинив двері, коли дворецький вбіг до кімнати і побачив людину в масці.

— Сеньйорито, я сподіваюся, що був вам корисний, — сказав розбійник. — Цей негідник не буде більше тривожити вас, інакше він знову відчує вістря моєї шпаги.

— О, я дякую вам, сеньйоре, дякую вам! — вигукнула вона. — Я розповім батькові про ваш прекрасний вчинок. Дворецький, подайте вина!

Дворецькому залишалося тільки підкоритися наказові, і він поспішив з кімнати, дивуючись.

Сеньйорита Лоліта підійшла до сеньйора Зорро.

— Сеньйоре, — прошепотіла вона, — ви врятували мене від образи. Ви врятували мене від опоганення, що завдали б мені губи цієї людини. Сеньйоре, хоч ви вважатимете мене нескромною, але я з власної волі пропоную вам той поцілунок, що він хотів узяти силою.

Вона підвела обличчя і закрила очі.

— Я не дивитимуся, коли ви знімете маску, — сказала вона.

— Це було б занадто багато, сеньйорито, — відповів він. — Вашу руку, але не ваші губи.

— Не ображайте мене, сеньйоре, я сама запропонувала вам це, а ви відмовляєтеся.

— Ви не будете ображені, — відповів він, швидко схилився, підняв край маски і злегка торкнувся губів Лоліти своїми губами.

— Ах, сеньйорито! — продовжував він. — Я б хотів бути чесною людиною і відкрито домагатися права на вас. Моє серце сповнене кохання.

— А моє — кохання до вас!

— Це божевілля! Ніхто не повинний знати цього…

— Я не побоялася б сказати про це всьому світові, сеньйоре…

— А як же ваш батько і його стан, дон Дієго?

— Я кохаю вас, сеньйоре!

— А можливість стати впливовою дамою? Хіба ви думаєте, я не знав, що дон Дієго був тим чоловіком, якого ви мали на увазі, коли ми говорили в дворі вашого батька? Це тільки ваша примха, сеньйорито.

— Це кохання, сеньйоре. Чи вийде що-небудь з цього чи ні, Пулідо не кохають двічі.

— Що ж може вийти з цього, крім нещастя?

— Ми ще побачимо. Бог милостивий…

— Це божевілля!

— Приємне божевілля, сеньйоре!

Він пригорнув її до себе, знову нахилив голову, вона ж знову закрила очі і прийняла його поцілунок; тільки цього разу поцілунок був триваліший. Вона не намагалася побачити його лице.

— Можливо, я потворний? — сказав він.

— Але я люблю вас.

— Знівечений, сеньйорито?

— Все-таки я люблю вас!

— На що ж ми можемо сподіватися?

— Йдіть, сеньйоре, перш ніж повернуться мої батьки. Я нічого не скажу, крім того, що ви врятували мене від образи і пішли. Вони думатимуть, що ви з’явилися, щоб пограбувати дона Дієго. Станьте чесним, сеньйоре. Заради мене! Станьте чесним, прошу вас, і пред’явіть права на мене. Ніхто не бачив вашого обличчя і, якщо ви знімете маску назавжди, ніхто ніколи не знатиме про вашу вину. Ви не звичайний злодій. Я знаю, чому ви крали — щоб помститися за беззахисних, щоб покарати жорстоких політиків, щоб допомогти пригнобленим. Я знаю, все, що ви віднімали, ви віддавали бідним. О, сеньйоре!

— Але моє завдання ще не скінчене, сеньйорито. Я повинен завершити його.

— Тоді кінчайте його і нехай оберігають вас святі! і вони це зроблять, я впевнена. І коли закінчите, повертайтеся до мене. Я впізнаю вас, у якому б одязі ви не з’явилися.

— Я не очікуватиму так довго, сеньйорито. Я часто бачитиму вас. Інакше я не зможу жити.

— Бережіть себе.

— Тепер я дійсно берегтимуся, бо маю на те подвійну причину. Ніколи життя не було таке прекрасне, як тепер.

Він повільно відійшов від неї, озирнувся і подивився на найближче вікно.

— Я повинен іти, — сказав вій. — Я не можу чекати.

— До наступного разу, сеньйорито, — і нехай це буде незабаром!

— Будьте обережні, сеньйоре!

— Буду завжди, моя кохано! Сеньйорито, до побачення!

Знову їхні очі зустрілися, потім він махнув рукою, щільно закутався в плащ, кинувся до вікна і вискочив. Темрява поглинула його.

Розділ XІV

КАПІТАН РАМОН ПИШЕ ЛИСТ

Підвівшись із землі перед дверима дона Дієго Вега, капітан Рамон кинувся крізь пітьму стежиною, що вела вгору, до гарнізону. Кров його люто кипіла, обличчя почервоніло від люті. У гарнізоні залишалося не більше півдюжини солдатів, тому що значна частина пішла із сержантом Гонзалесом. Із цієї півдюжини четверо хворі, а двоє були необхідні як охорона.

Таким чином, капітанові Рамону не було кого послати до будинку Вега, щоб спробувати захопити розбійника; крім того він вирішив, що сеньйор Зорро залишиться там не довше кількох хвилин і тепер, напевно, скочив на коня і сховався, тому що було відомо, що цей розбійник ніколи не залишається довго на одному місці.

Капітанові Рамону не хотілося розголосу того, як сеньйор Зорро зустрів його вдруге й поводився з ним, начебто з пішаком. Не міг же він оголосити, що образив сеньйориту, а сеньйор Зорро покарав його за це, змусивши устати на коліна і вибачитися, а потім викинув через парадні двері, як собаку.

Капітан вирішив нічого не говорити про те, що трапилося. Він припускав, що сеньйорита розповість про подію своїм батькам і що дворецький теж підтвердить це, але сумнівався, щоб дон Карлос почав