Читати книгу - "Веселий ярмарок"

«Старшинська обсада дивізії була німецькою. Також командування полками піхоти, полком артилерії і майже всіма дивізіонами спочивало в німецьких руках. Так далеко зайшла німецька обсада, що навіть харчові сотень чи батарей і рахункові підстаршини були німці. У кожній навіть найменшій частині був німець —- вухо й око командування дивізії». І капельмейстером дивізії був такий собі німець Ніссен, котрий диригував видмухуванням суверенної музики і стежив, щоб, не дай боже, яка труба не взяла фальшивої ноти. Щоб, значить, оте нацистське «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» звучало суверенно — по-українському.

Що ж то за національна дивізія? На всіх посадах німці. А де ж свої, як би то точніше сказати «самостійною» мовою... «гренадірен», оті самі, що «ваффен СС дивізіон Галіцієн»? Були, були. Як же ж без них? І посади займали почесні і героїчні. Як свідчать самі націоналістичні дослідники, українські «гренадери» були «німецьким знаряддям», «найманою силою», «гарматним м'ясом». І зазначено це не де-небудь і не колись, а в одному з недавніх номерів націоналістичного журналу «Самостійна Україна». Але що зробиш! То все неминучі збитки боротьби за «виключно український інтерес», що знову ж таки підкреслюється у присязі дивізійників, до якої 1943 року у Львові їх привели горлорізи в сутанах, призначені на таку «святу» справу митрополитом Андрієм Шептицьким.

— Вірно служити Адольфові Гітлерові, як фюрерові Великонімеччини!

— На все життя бути вірним Адольфові Гітлерові, як великому фюрерові нової Європи!

Присягнувши у такий спосіб на вірність «українським інтересам», націоналістичні «гренадери» тричі прокричали «зіг хайль» і посунули до храму святого Юра на урочисту архієрейську службу, яку відправив високопреосвященний Кир Йосип (Йосип Сліпий —Я. К), благословляючи українську молодь на вірну службу у... німецько-фашистському війську. Так, так, помилки немає. Адже сам митрополит Шептицький наказав святим отцям: «притягнути до мобілізаційної акції вірних церкві статечних парафіян, які наставлятимуть до служби в німецькому війську своїх синів».

Де ж той «український інтерес», про який у тій же «Самостійній Україні» розпорошувався якийсь Кость Гірняк, розводячи словесні джунглі про шалений опір, що начебто чинили окупантам українські націоналісти. Як де? У потрійному «зіг хайль», який почали вигукувати ще з перших днів фашистської окупації. Адже кричали не просто так, а з «незалежним» українським акцентом, демонструючи таким робом цілковиту свою «суверенність», а мимохідь і боротьбу за чистоту рідної мови. Нічого не скажеш, беззастережні патріоти в есесівській уніформі. Отак і воювали аж на три фронти. З німецькою зброєю в руках проти Радянської Армії, ножем, зашморгом, обухом проти мирного західноукраїнського населення і щоденним голосним «зіг хайль» «проти» гітлерівців. Особливо ж, видно, виснажувала «безкомпромісна боротьба» проти Гітлера. І не дивно. Спробуйте кілька років підряд щоденно по кільканадцять разів кричати «зіг хайль», щоб воно «без жодних компромісів» відгонило суто українським незалежним інтересом. Отож-то і є. Тому «...чимало з нас опинилося в окремих військових з'єднаннях у співпраці з німцями». Простіше сказати, від «суверенно-бойового перевантаження» відверто наплювали на український акцент і почали налягати на німецьку вимову, бо, як і належить проникливим стратегам, відчували, що доведеться вимітатися з Батьківщини до «хватерлянду». І взагалі, що б то був за український націоналіст, «патріот-незалежник», якби він залежно від обставин не міняв акценту. А втім, в оунівській компанії, німецький, а точніше — фашистський акцент був ще з довоєнних часів.

Адже вся її «еліта» (хай вибачать древні греки за вживання вишуканого слова до цього оберемка «поборників українського інтересу») вкупі з Коновальцем, Мельником, Бандерою, Стецьком служила платними агентами гітлерівської розвідки і гестапо.

Отже, боротьби ОУН з окупантами, хоч сядь та й плач або гопки скач, не було. Штовхнуло ж націоналістів до військових з'єднань вермахту просте переконання, що патетично-оптимістична істерика Гітлера відносно «бліцкригу» розповзлася, як гнилий гарбуз під колесом. А саме на цієї гарбуз покладалося стільки жовто-блакитних сподівань. І ніхто «самостійничків» не примушував до створення військових з'єднань. Не одну пару штанів з 1942 року подротирали на колінах ті, кому до часу дозволяли фашисти гратися у «вождів», «прем'єрів», «голів», випрошуючи у Гітлера дозволу на створення військового з'єднання, щоб позатикати дірки на німецько-радянському фронті. А дірок було дедалі більше. Особливо заметушилися після Сталінграда. Запахло невідворотним капутом. Тож знаючи, що капут зовсім не фіалками пахне,— а надто для нього особисто,— «напіввождь» ОУН А. Мельник 6 лютого 1943 року звернувся з «суверенно»-вірно-підданим листом до начальника генерального штабу вермахту Кейтеля, доводячи нагальну необхідність кинути «вірнопідданих» на «більшовицький фронт». Врешті, 28 квітня 1943 року губернатор «дистрикту Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер викликав керівну оунівськоуніатську купку і оголосив їй дозвіл Гітлера на створення 14-ої «Гренадірен ваффен СС дивізіон Галіцієн». Що тут зчинилося, важко навіть уявити. Тут тобі й «ми радіємо», і «це для нас відзначення і особлива честь», і «дякуємо від щирого серця». Одне слово, свято. Аякже, рівноправні союзники. Та що там союзники. Бери вище. Радій, українцю, тепер ти наці, не козак. Щоправда, раділи в ОУН більше ті, кому не передбачалося в окопах сидіти, хто, так би мовити, не досяг почесного звання «гарматного м'яса». Решта ж чомусь посміхалася на кутні. Адже і мобілізація, як визнають тепер націоналістичні часописи, проходила не дуже «делікатним способом».

Зраділи й гітлерівці появі «рівноправного брата по зброї». Бо не інакше, як з великих радощів, той же Вехтер у розпорядженні окупаційним керівникам округів написав: «Ви повинні уникати зворотів мови, які б могли викликати будь-яку форму побратимства між німцями і українцями... Українців не слід називати союзниками». Не називати, то й не називати. «Незалежна еліта» — публіка не бундючна, вона на дрібнички не розмінюється, коли йдеться про «український» інтерес. Амбітність у неї здувається при розподілі грошей, які їй сплачують. за «патріотизм» чергові хазяї, пробачте, союзники. Воно й природно. Гроші — річ серйозна. То вам не соборний дзвін для виховання войовничості у простодушного «гарматного м'яса», то пак захисника українського інтересу. Таке ставлення «гордого і суверенного» націоналістичного «вождівства» до іноземної валюти підтвердив після війни на слідстві військовий злочинець, полковник абверу А. Бізанц, який керував «військовою управою» по створепню отієї української «СС дивізіон Галіцієн» і власноручно передавав «непідкупним захисникам» рідної неньки окупаційні злоті й марки.

Отже, маючи таке золоте підтвердження вічного брудершафту з боку гітлерівців, у липні 1944 року швиденько пхнули дивізію під Броди проти радянських військ І Українського фронту. Там і розпочався бойовий шлях «гренадірен». Власне, там він і закінчився. Що залишилося живим від «дивізіон», непереможним галопом чкурнуло через Карпати. Потім — у Югославію і Словаччину, де брало участь у придушенні партизанського руху, за що