Читати книгу - "Веселий ярмарок"

партизани дописали кілька відчутних сторінок до «історії бойової слави» «ваффен патріотів». І знову галоп. Вже на цьому останньому галопі швиденько перейменували пошарпаних «гренадірен» у І дивізію УНА і всадовили на командира замість бригадефюрера СС німця Фрайтага українського есесівця, чи, як би то сказати, патріота Петра Шандрука. А потім все за звичним для націоналістичних «звитяг» розкладом: здача в полон англійським військам, майже два роки сидіння в італійському таборі Ріміні, де англійська розвідка добирала шпигунів і диверсантів для засилання до СРСР. Ну, звісно, вже й чергова зміна акценту, адже з марок на стерлінги перейшли. І лише 1947 року, після ретельного просіювання, вивезено було вояків до Англії, звідки з часом і розповзалися по західних світах, як чорнильна пляма по скатертині.

Дислокувавшись мушачими цяточками у різних країнах, почали зорганізовувати різні спілки та братства колишніх. Одне таке під назвою «Братство колишніх вояків І дивізії УНА» народилося 1950 року у Мюнхені, через рік — у СІЛА. 1952 року вилупилося й братство з бадьоро-збуджуючим назвиськом «Броди—Лев». (Які то «леви», відомо з Бродів). Ну, вже ж і не без друкованих органів. У бродівських «левів», наприклад, бюлетенчик «В день зелених свят», який би, щоб не грішити проти історичної істини, слід назвати «До зелених віників». Точніше було б і довше нагадувало б: не пхатися у воду, не знаючи броду. Є й інші, так би мовити, видання, в яких есесмани, знаючи, що кістка в язиці не виросте, майструють свою барвисто-патріотичну історію. Та що там історію! Там такі еквілібристи є, що не лише літопис свого паталогічного існування, а навіть будь-яку історію з географією зліплять, як, наприклад, колишній дивізійник-есесівець Роман Дражньовський, який на географічній карті вимальовує такі кордони суверенної неньки, що знайти її скоро можна буде чи не на кожному континенті. За Дражньовським, і в сузір'ї Рака, певно, самостійний тризуб теліпається. Не інакше як за політ бурхливої закрійницько-географічної фантазії Американська географічна асоціація пришпилила йому спеціальну медаль. З такими даними — та в кравецьку майстерню. Багато можна було б старокозацьких шароварів з широкою матнею накроїти. А він замість цього керує братствами вцілілих «комбатантів», як називають вони себе вже на англомовний манір, і редагує бюлетеньчики «Вісті комбатанта» і «В день зелених свят», де розпорошуються словесами про святу любов до України, безкорисливу відданість, патріотизм і про жертви, які самовіддано принесли на вівтар восторжествування райського життя для українського народу.

Для чого ж цей фарисейсько-патріотичний плач? Та для того, щоб у словесних джунглях вполювати наївного слона. Шоу, звичайне сентиментальне шоу. Коли б тільки сентиментальне.

27 лютого 1977 року у Монреалі, в уніатській церкві Успенія божої матері відзначали недобитки ювілей дивізії. На «урочисте богослужіння» під гітлерівськими штандартами у повній уніформі прибуло 30 «самовіддано-патріотичних» есесманів-убивць на чолі з якимось дуже войовничим Вінницьким, котрий з амвону проголосив: «Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки-дивізійники, не сміємо про це забувати». І закріпив своє «патріотичне» кредо закликом до «бувших» «гренадірен» передавати братовбивчий досвід молодому українському поколінню, а молодих — крокувати «дорогою своїх батьків». Ідіть, мовляв, цвіт-молодь, зложіть і ви свої кістки, бо «присяга», складена Гітлерові, не була відкликана, вона далі зобов'язує, як писала кілька років тому «Самостійна Україна». Так, не відкликав Адольф присяги. Ніколи було. Ледве сам встиг у бункері зняти з себе звання «фюрера нової Європи», прихопивши на той світ Єву Браун і вірного собаку, щоб мати з ким у загробному затишку побалакати про те, яка була б щаслива благодать, якби бог свині роги дав. А ці, вибачте, «українці» й досі хизуються фашистською присягою. Отже, «українофільські» витребеньки — то все про людське око, а насправді: постава свята — сумління злодійське. І шоу, яке розігрують колишні дивізійники, не просто сентиментальне, а зловісно «комбатантне», що в перекладі означає «войовниче». Тож не любов до України ятрить есесівсько-самостійницькі душі. То попіл чорного Адольфа, якому допомагали знищувати український народ, стукає в їхні зашкарублі, людиноненависницькі серця. Тому й туляться до всіх, хто брязкотить зброєю.

От в які тенета намагаються оунівські «комбатанти» зловити зарубіжну українську громадськість. Але не ловиться. Не хоче вона бути наївним слоном. Не хоче війни, якою марять есесівські «гренадірен». Не хоче повторювати й сумний досвід Добоша та Климчука, яких екзильна «патріотична» еліта спробувала закинути із шпигунсько-провокаційною «визвольною» місією ОУН до СРСР. Що з цього вийшло, світ знає з газет. Недаремно нарікає уніатське видання «Америка», що більшість зарубіжних українців «не є оунівцями й не належать до таких за кордоном».

Що ж воно за оказія приключилася з оунівцями? Братств наробили, уніатські попи осанну їм співають, у СКВУ-Ш усі керівні посади до рук прибрали, без упину голосять щось таке солодко-патріотичне, а уникає їх зарубіжний українець.

Справа в тому, що скільки чорта не взувай в постоли, все одно ратиці цокотітимуть. Чи не про ці ратиці писав націоналістичний часопис «Вільне слово»: «У нас на еміграції зародилася нова кляса, кляса нікчемних політичних брехунів... Ці негідники затратили до тієї міри свій гонор та обдурюють усіх, що з часом і самі вірять у свою брехню. У кожній ситуації є в них тільки сила налогу до рабського послугу, і здобуті ліктями позиції використовують для своїх брехливих цілей». Якщо вже свої, однодумці-друзяки у такий спосіб оцінюють «високу мораль» націоналістичних верховодів, то лише, яка кажуть, з дурного розуму може пристати людина до такої компанії.

Тому-то єлейне базікання про рідну «неньку-Україну» допомагає цим майстрам домовинної справи, як мертвому кадило, бо зарубіжні українці не наївні слони і не хочуть бути «гарматним м'ясом» заради химерних марень продажних «ваффен комбатантів».

Андрій Коцюбинський

ПОВОРОТ

Привіт, Панасовичу! Не писав давно, то вибач. Отже, про свої особисті, так би мовити, перипетії. Керую. Господарюю. Доньку виховую. З Клавдією — мирне співіснування. Двосторонній суверенітет. А щодо роботи — тут поворот на всі сто вісімдесят. Полетіли в мій сад-город камінці. Хто я був на фермі раніше? Як завідувач — авторитет незаперечний. Ав-то-ри-тет. Тобто по-нашому, загальновизнана, впливова особа. Ще коротше мовлячи: сказав слово — закон! Щоб ніхто й не муркнув. Наприклад, вередує Мотрона Яківна — міг і приструнити. Прискіпується Ганна Михайлівна — умів і приборкати. І роз'яснити стисло, так що тиждень мовчить, обминає мене десятою дорогою. А неголений, бувало, прийду? Матінко моя! Ніхто й не бачить. Випивши? Тато рідний! Як шовкові. Остерігались, не чіпали... Характер у мене такий, з викрутасами, за словами моєї Клави. Ти ж знаєш... Не