Читати книгу - "Фройд би плакав"

ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:

– А можно я буду банком «Финансы й кредит»?

– Можно.

«Блек Джек» не був таким успішним, як рулетка, але завдяки настирному Марлиному скавулінню «Давайте уйдем й будем счастливы!» їм вдалося не програти більшу частину грошей. Пізніше Ілля розповідав Марлі:

– В один момент я подумал: если у нее – у тебя, то есть – сейчас окажется больше, чем у крупье, что-то у нас действительно может получиться. Что ж, тебе выпал «Блэк Джек». Еще и одной масти. Бубновый…

Марла не знала, що саме має тепер у них вийти. Мав Ілля на увазі їх відео (вирішено було знімати кліп на спільну пісню) чи їх стосунки, Марла вже точно не знала, бо тієї ж ночі він прислав їй повідомлення з отаким текстом: «…Марла, если я сам не потерял твой телефон, – (вона віддавала його Іллі на збереження під час їх походеньок) – хочу сказать тебе: я люблю тебя:(…»

В Іллі була дев'ятнадцятирічна дружина і трирічний син.

So you wannа be a rap super-star? A khuy tam

Історія Марлиних зйомок виявилася не такою вже й простою. Варто пригадати, що спершу Ілля готував для неї роль цілком природну – Марла мала зіграти дівчинку – майже підлітка, таку собі Лоліту, що майже переросла всі дитячі неврози і тепер з легкістю бавилася в дорослі забавки, довго не роздумуючи, на чому би то відірватися: на зброї чи на кокаїні. Внаслідок страшної підстави падлюки-роботодавця дівчинка мала ледь не застрелити свого ж рідного коханця (Іллю), але вчасно мусила зорієнтуватися, побігти до коханого вибачатися і ненароком потрапити під бандитську кулю ще одного з найманих робітників падлюки-товстого-і-слинявого боса. Вмираючи, дівчинка плаче і шепоче коханцеві слова вибачення. Він гладить її волосся, цілує тьмяніючі очі і. звісно, запевняє, що все буде в поряді. Але ж чорта зо два: нічого не в поряді. Бо бюджет кліпу роззявився аж на 44 тис. умовних одиниць, і практичний Ілля вирішив ті гроші ліпше витратити на два відео замість одного.

Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців – тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) – не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.

Одне слово, це була не Марлина роль.

– А ким ти будеш? Малою? – спитала Марлина сестра.

– Нє-а. В тому-то й справа. Маю бути тою тьотькою.

– Не вийде з тебе тьотьки.

– Це ж чому не вийде?!

– Не ображайся, але немає на тобі гордої печаті материнства. 1 геть усі, окрім самої Марли та відчайдушного Іллі, були глибоко переконані в тому, що роль стерви-кар'єристки не для Марли.

– Хто, Марла?! З її наркоманськими тінями під очима? Та не сміши мене! – пхикнула стилістка Соня.

– Ну от бачиш, – зітхала Марла, коли їй все це Ілля переповідав, – все проти нас. Проти мене тобто.

– Та пішли вони всі в сраку! – запевняв Ілля, – це я плачу всім гроші, тож я й акторів вибираю. Мама-лоліта – це ж фішка!

Але фішки цієї, окрім самого Іллі, щось ніхто так і не викупив. Проти Марли повстала всі знімальна група вкупі зі стадом стило-візажистів, кастинг-директорами, асистентами асистентів і водіями авто, що мали позичатися на зйомки. Один тільки режисер, переглянувши панкушні відео Марлиного гурту «Пухнасті Насті», погодився, що дівчинка таки вельми фактурна й талановита, і що буде вона перфектно виглядати в кадрі. Тільки от у кадрі іншого відео.

Тож на цей сімейний Різдвяний трилер вибрали дівчину а-ля «Я – Матриця. Ви що, це кіно не дивилися?!» Така собі Трініті з подовженим чорним волоссям і знеособленим обличчям. Те, що треба, одне слово. Марла, наминаючи привезені від бабці пиріжки, і сама погоджувалася:

– Ну, те, що треба. Тільки як же все-таки їм вдалося збити з

курсу непохитного Іллю?

– Сказали, що навмисне знімуть погане відео, якщо він залишить тебе. Що вони ні за що не відповідають, – без зайвих утішальних інтонацій повідав Артан. – А що? Знаєш, як їм страшно? Особливо какалися ті чуваки, чия машина: «Слиш, братан, а ана точна вадіть умєєт?! Ана нам тачьку не грохнєт?» і потім би почалося: будь-яка поломка камери, розбита лампа чи запізнення когось зі знімальної групи – все було би через тебе.

– Ги-ги, – відказала Марла.

– А так, – провадив Артан, – воно навіть і краще. Тепер Ілля хоче відео на спільну пісню робити. Тобто, в кліпі через слеш фігуруватиме назва «Пухнасті Насті».

– Та ну? А хто до слешу, хто після? – зубоскалила Марла.

– Та яка нам, нафіг, різниця.

– і то правда. Головне, щоби зброя не поіржавіла.

І вона не поіржавіла. Марла швиденько наквецяла переклад однієї зі своїх пісень, Ілля, котрий спершу хотів записувати щось не надто переконливе, зі своїх «старих запасів», дав себе швидко переконати і так само швидко заспівав те, що йому втулила Марла. В сумі вийшло все не так уже й погано.

Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: