Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.

На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт. Чи не матимете за зле, пане Михайле, якщо ми трішки проглянемо вісті? Ні-ні, що ви, почувайтесь, як у себе вдома, тобто, уявля-гайте собі, шо мене-ге тут нема-га-а... Я й сам гляну краєчком ока, чи далеко ше падати купо-гону... Шось позіхаю сильно... ви дайте голосніше, а я прикрию очі й буду уважно слухати... і ше, може, спру тако на Вас голову... о, власне так... Вас не тисне, нє?... шось я розпозіхався...

7.

Прокинувся я в неділю у себе в ліжку. Точніше на канапі. Згодом пан Юрцьо розповів, як я заснув на половині слова. Ще він додав, що я тонкий співрозмовник і пані Віра була права, кажучи, що мені властивий шарм передвоєнного Львова. Ці слова мене заінтриґували, бо я не пам’ятав абсолютно нічого.

Дзвінка заснула у ванні.

Розказують, через десять хвилин після відключки я раптово поцікавився в пана Юрця, що, на його думку, зараз уявляє собі один відвислогубий фацет зі села Гицлі. На моє щастя, я знову замовк, залишивши пана Юрця без відповіди. А потім я встав (хоч і не пам’ятаю того), ґречно подякував за справді пишний десерт (хоч так і не скуштував його) і, передавши вітання пані Вірі й молодій панні Квіті, забувши в Олельків свій наплечник, сканав додому.

8.

У неділю я чудесно відмок у гарячій ванні, після чого наслідував приклад Крихітки Поллі — відомого американського культуриста, кумира братів Нер: нажерся яєчні зі шести яєць, випив три горнятка ячмінної кави, з’їв чотири пляйстерки хліба із грубезним шаром масла на кожному, зробив собі п’юре з душених виделкою трускавок із цукром і сметаною і запив то все черговим горням рідини: цукрованим яблучним соком з м’якоттю.

Потім влігся на канапу й дочитував “Zagіade domu Usherуw” Едґара Аляна По.

По обіді прийшла Дзвінка з моїм “єрмаком” і сказала, що я запрошений на препишний десерт від пані Віри. Аби заінтриґувати ще більше, натякнула, що подаватимуть ябка-папирівки.

Цього було достатньо. Весь дощливий післяобідень я провів у родинному колі Олельків.

Розділ 5.

1.

Я подумав, що зісередини Гіацинтовий Дім не виглядає таким уже й страшним. Тим паче, на невизначений термін він перетворився на криївку від неповнолітнього Ф., а також неповнолітніх І., С.-к. та маловідомого вам В.

Сьогодні під обід, коли дощик перестав блідо цяпати, я вийшов на ринок трохи притоваритись: збагатити свій раціон чи то парою огірків, чи, може, горням гороху на зупу, чи ще якоюсь яриною. Майже дійшовши до ринку, я почав задоволено насвистувати. Чому б і ні? Приємна прохолода, смак учорашніх трускавок зі збитими вершками на губах, прохолода у голові та яскраві спогади про Дзвінчине тіло... чорт забирай, я вже чоловік!

Думаючи про ці дрібні речі, я геть чисто забув про існування громадянина Ф., котрий вже кілька днів виношував по стосунку до мене карні заміри фізичної розправи.

Про існування Фєді та іже з ним я пригадав дуже несподівано, раптово схопившись за місце вище вуха, де, здавалось, ужалив шершень. Від мого черепка відскочив камінь. Голова стала неприємно теплою і зрадницьки загула. Помацавши зранене місце, я побачив на пальцях кров.

— Ну шо, сука? Вот ти й попався, — почулося метрів за п’ять від мене. Щось в’язке розлилося всередині. Забувши про пекучий біль, я озирнувся й кинувся тікати.

Позаду мене рвануло відразу троє — Фєдя, косий Сєрий і третій покидьок, Вася. Я рвонув через засіяний травою скверик, оминаючи дерева та слизькаючись на мокрому ґрунті. Я панічно озирався через плече, але ті мудаки швидкості не скидали. Вискочивши на хідник, я зовсім не побачив Ігорича, якого поставили саме на таку оказію. На повному ходу я звалив рахітозного Ігорича з ніг, покотившись при цьому по мокрому асфальту. Тут же зірвався на прямі й погнав далі. Пси позаду мене тріумфуюче вигукували, насилу переводячи дух: “Тобі пізда, поц!”. Я навіть устигав подивуватися (вже вкотре!), як мало перехожих на вулиці. Навіть свідків не буде.

Здавалось, я втягував носом не різке гірське повітря, а розпечені вихлопні гази. Ноги — стегна й стопи — рухались у полум’ї, а печінка вже вила, немов сирена. Тиха паніка: куди тепер бігти? Де від них сховатися?

Пси трохи відстали, але тільки трішечки. Я з безнадією зрозумів: до дачі не добігти. Залишався Гіацинтовий Дім. Краще бомжі, аніж Фєдя і всі, всі, всі.

2.

Кілька панічних хвилин я гарячково намагався зрозуміти, де знаходяться двері. Ну, де ви, до біса?

Я оббігбв інтернат довкола. І серце моє защеміло, коли краєм ока побачив ЇХ, рятівні ДВЕРІ, навхрест забиті грубими дошками.

Голос Фєді надривався десь позаду:

— Зара’ ми його хапнем! Він не зможе залізти!

Та саме в цю мить я побачив одну віконницю без рам. Попередні вікна були порозбивані, або ж наглухо забиті. Та навіть якби у мене був час протискуватись крізь вузькі рами, я б напевне прирізав себе зубами скла, що розбито стирчали з вікон.

На крайній швидкості я застрибнув у вікно, протягом якоїсь миті тримався ще на ногах, а далі за інерцією покотився по підлозі кімнати й уперіщився спиною в стіну.

Голоси. Біжи далі.

А якщо двері в іншу кімнату звідси забиті? Що ти робитимеш ТОДІ? Найцікавіше те, що ніхто не почує твоїх охриплих криків, коли Фєдя катуватиме тебе брудними довгими скалками розбитого скла.

Я з відчаєм зрозумів, як по-дурному дозволив загнати себе у пастку.

Але двері не були забитими. Можливо, вікно, у яке я заскочив — головний вхід у Дім? Не роздумуючи, хутко вибіг на коридор і, знайшовши очима сходи, з гуркотом побіг на другий поверх. Знову почув голоси.

Третій поверх. Останні по коридору відчинені двері. Я увірвався туди, шукаючи притулку. Кімната: двері в наступну; наступна: двері у три інші; крайні від вікна: двері у дві наступні; ще раз крайні від вікна: вихід у наступну; наступна: остання...

— Гей! Здоров! — я підскочив із тихим скриком. Голос ішов з попередньої салі. Я обережно заглянув туди.

— Ну, і як вона тобі? — спитав мене якийсь фацет, котрий лежав на матраці в куті. Довгов’язий худорляк, років так двадцяти-двадцяти п’яти. Наркоман, чи як?

— Хто “вона”? Кімната? — поцікавився я, вже спокійніше, переводячи дух. Фацет махнув рукою, немов даручи мені мою некмітливість.

— Несуттєво... Тебе як звати? Мене Мішка.

— Значить, ми тезки.

Я кинув