Читати книгу - "Київ-86"

Того вечора ми сиділи на даху висотки, потягували віскі, японці готувалися знімати зорі на довгу витримку, а півтемні зуби київських хрущоб — кликали до себе і манили назад у тенета порожніх коридорів готелю „Дніпро”. Тут сум за улюбленим Містом був особливо відчутний: його ген на обрії бачиш і тільки простягни руку — двома пальцями можна висотку взяти, ніби фігуру з шахової дошки.

Я показав їм всі уламки кинутої техніки, все ламане залізяччя і меланхолійні баняки розтрощених фар. Ми ночували на даху і півночі рахували зорі. Ми засинали і не чекали дощу. Не боялися, що він розбудить нас, змиє донизу. З нас вже нічого змивати — окрім болю, втоми і страху. З нас немає що взяти — ми дійсні бомжі апокаліпсису.

Я ще багато хочу їм показати. Треба заскочити в Місто, забрати речі, покурити наостанок в порожній кімнаті, повтичити у вікно і звалили звідти в обійми малих міст на півдні.

Прощавай драконе, ми прийшли до тебе, ми кохалися серед твоїх сапфірів, бісилися, грали в квача, лазили по кістках твоїх бобслейних хребтів, кидалися уламками згаслого рубінового серця. Ми втекли до тебе, шукаючи захисту серед смутку, шукаючи спокою серед тривоги, ми зійшли з нашого шляху без імені і повертаємося на нього знов.

Ми ледве на узбіччя зістрибнути встигнули.

На глухих асфальтових трасах від Вишгорода до Міста не їздять авто. Ці котили повільно, гасячи морок поперед себе жовтизною ближнього світла. Їхали одне за одним — четверо. Потім, ми падали ще і ще від цих караванів стрьому та палєва. Ми тікали обабіч і розчинялися у хащах, падали долілиць, а машини — все їхали і їхали.

Я ламав голову над тим, хто це такі і що їм тут треба. Я не міг зрозуміти причин цього движу і вкотре жалкував, що не послухався Толіка і не водив весь цей час японців глухими селами, одному мені відомими хащами та зарослими вусмерть стежками.

Ми йшли Містом серед ночі і то тут, то там — шугалися звуків. З вікон літали батареї. Я остаточно впевнився, що треба звалювати на південь. Японці не проти, Ікумі — взагалі он холоне від кожного звуку. Якась вона надто ляклива, як на свою біографію. Мабуть саме той випадок, коли головний пройдисвіт — це чоловік, а вона йде за ним у жерла вулканів, бо любить відверто і палко і ладна голову скласти, аби бути поряд. Дивно на цьому тлі виглядають наші груповухи, та навряд мені годиться судити вчинки дорослих людей.

Наш останній вечір у Києві. Сумний момент прощання з Містом. Саме сходять крайні лагоді сонця і на голову валиться сірість безхмарного вечора. Темрява ще не впала, однак вже відчуваються похмурі дотики ночі. І коли час прибирати в кімнаті, розкидати меблі, ховати сліди, впасти на рюкзак і палити у тиші півмороку — всі мовчать. Затихає матюччя і тільки німі втики поперед себе. Потім ще два кемела в тишу: востаннє глянути на висотки, потонулі у літніх заростях Амазонії і звалити звідси подалі від обличчя того мужика, від пострілів і криків, від темних вод Дніпра, подалі від всього цього атракціону, який ми влаштували самі.

І у цей момент нізащо не хочеться кудись іти. Цей номер на останньому поверсі готелю — рідніший за палісадники дитинства, на яких цупив абрикоси і персики палючим літнім днем. Та потім — підриваєшся рвучко. Вдягаєш швидко рюкзак, завмираєш на пару секунд, проводиш долонею по шпалерах, шепочеш «прощавай», і так — ніби востаннє, ніби назавжди.

Все розкидали, замаскували і сиділи один навпроти одного — на рюкзаках. Смалили сиґарети, я розказував про звичай мовчати на дорогу. Вони ніби зрозуміли, що я маю на увазі, і пильно вдивлялись у темряву. Ми дивилися одне на одного як люди, яких пов’язала пригода і які вийшли сухими з води.

Ми виконали всі церемоніали, прислухались до тиші, зібрали всі речі і приготувалися іти, не зовсім за планом, але у нас багато що не за планом. Я випускав останні кільця диму — акуратні, правильної форми, вони летіли через півномера до Ікумі, а вона — нанизувала їх на вказівний палець, розвіюючи.

Зрештою, все класно склалося: стрьо

  думав я, аж поки довге, жовте світло не розітнуло темряву внизу, просто біля готелю. Потім звучали тільки впевнені кроки сходами і галасний суржик. В номері запала найтривожніша мовчанка у світі.

Сподіваюся, ці типи палять. Чорт, ну звісно палять, вони ж мародери, вони смалять якусь ватру чи приму без фільтра і точно не yнюхають, що півготелю прокурено в хлам. Не унюхають, і ми зможемо пересидіти, заспокоїтися, дочекатися, поки вони звалять, і забратися нарешті звідси до бісової мами. До тихих містечок на півдні, до теплих картонних коробок з піцою в Коростишеві і крижаних бурштинів пива у пабі Радомишля, де травитимемо Толіку про останні дні і показуватимемо фотки, які цілком можуть з’явитися на обкладинці наступного National Geographic.

Кроки затихли. Потім хтось гупав, ніби коваль, що осатаніло гатить молотом по заготовці двуручника, а потім — щось важке впало на асфальт і я зрозумів: кидають батареї з вікна. Металісти. Треба уйобувати. Он у нашому номері скільки батарей.

Ми дочекались миті, коли загуркотіло найдужче, схопили рюкзаки і рвонули на дах, сподіваючись, що сюди вони не зайдуть. Дякувати, сьогодні на голови не падає рясна, серпнева злива.

Там була пожежна драбина вниз, у внутрішній дворик, та невідомо, чи вона витримає. Я ніколи не лазив нею — вона розхитувалася навіть під сильним вітром. Все обіцяло надлам, падіння, хрускіт кісток, колоритне «шмяк!» і візит Харона, який віддирає тебе від асфальту, вантажить тельбухи в човен і викидає їх на іншому березі, козиряючи під плетену суеґаса. Наостанок.

Я би нізащо тудою не поліз, та куди діватися, коли ясно чуєш: ідуть на дах. Жестами і мугиками показав японцям: ані чичирк і ані рип-рип. Наказав Наокі спуститися