Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

поблажливий жаль. Дівчина втратила Ендрю, тож тепер має втішатися поєднанням із тим калікою Горбанем Прістом. Авжеж, тітка Едді не стала вкладати свої думки у таку величезну кількість незграбних слів, однак вона недвозначно показувала це своїми діями. Емілі чудово її зрозуміла.

— Звісно, він заможніший за молодих людей, — визнала тітка Едді.

– І цікавіший, — додала Емілі. — Більшість молодих парубків такі зануди… Їхнє життя не таке довге, аби вони встигли зрозуміти, що для цього світу вони не такі дивовижні як для їхніх матерів.

Гордість необхідно було захищати навіть тепер.

Прістам ця новина сподобалася не більше ніж Мурреям. Можливо, через те, що вони не бажали дивитись, як через одруження Діна багатства його дядька витікають крізь їхні пальці. Вони заявили, що Емілі Стар виходить за Діна лише через його гроші. Мурреї ж подбали про те, щоб сказане Прістами дійшло до вух Емілі. Та ж постійно відчувала, що Прісти злостиво пліткують про неї за її спиною.

— Мені ніколи не буде добре з твоїми родичами, — бунтівничо сказала вона якось Дінові.

— Ніхто й не вимагає, щоб ти жила з ними. Ми з тобою, Зіронько, житимемо окремо. Ми не будемо ходити, говорити, думати чи дихати так, як цього вимагає рідня, будуть це Прісти чи Мурреї. Якщо Прісти не визнаю́ть тебе моєю дружиною, то Мурреї ще рішучіше не сприймають мене за твого чоловіка. Не зважай на них. Звісно ж, Прістам складно буде повірити, що ти виходиш за мене через те, що хочеш бути зі мною. Як так? Мені й самому важко в це повірити.

— Але ти віриш, Діне? Насправді ти потрібен мені більше, ніж будь-хто інший у цілому світі. Хоча, як я вже й казала, я не закохана в тебе як нерозумне романтичне дівчисько.

— Ти кохаєш когось іще? — тихо спитав Дін. Відколи Емілі погодилася побратися з ним, він уперше наважився поставити їй питання.

— Ні. Звісно, ти ж знаєш, в мене було одне чи два захоплення — дурні мрії школярки. Усе це залишилося позаду. Минула зима видається зараз цілим життям, яке на століття віддалило мене від того глупства. Я вся твоя, Діне.

Дін підніс до губ руку, яку тримав у своїй, і поцілував її. Він іще жодного разу не торкався її вуст.

— Я зроблю тебе щасливою, Зіронько. Я точно це знаю. Нехай застарий для тебе і скалічений, та я зроблю тебе щасливою. Все своє життя я чекав на тебе, моя зірко. Саме зіркою ти мені завжди й видавалась, Емілі. Досконалою недосяжною зіркою. А зараз я маю тебе, тримаю тебе за руку, ти поселилась у моєму серці. І ти ще покохаєш мене. Одного дня ти відчуєш до мене щось сильніше за приязнь.

Пристрасть, із якою він говорив, трохи налякала Емілі. Тепер їй уже видавалося, що Дін вимагає від неї більше, ніж вона може йому дати. Ільза, яка на тиждень приїхала додому зі Школи ораторського мистецтва перед початком літнього концертного туру, посіяла в її душі ще одне зерно сумнівів і змусила якийсь час тривожитись.

— У певному сенсі, дорогенька, Дін для тебе просто чоловік. Він розумний і захопливий і не такий до жаху свідомий власної значущості як більшість Прістів. Але ти належатимеш йому тілом і душею. Дін не стерпить, якщо ти будеш цікавитися кимось або чимось, опріч нього. Він мусить бути єдиним володарем, якщо ти цього ще не усвідомила…

— Гадаю, усвідомила.

— Те, що ти пишеш…

— О, з цим я покінчила. Відтоді як я занедужала, це припинило мене цікавити. Саме лежачи зі скаліченою ногою, я врешті-решт зрозуміла, яким недолугим усе це було, наскільки важливіші речі існують у світі…

— Допоки ти думатимеш і відчуватимеш так, ти будеш щасливою з Діном. Ех, — Ільза зітхнула й почала обскубувати пелюстки з червоної як кров троянди, прикріпленої до її талії. — О Емілі, ці розмови про твоє близьке весілля змушують мене почуватися страшнюче старою і мудрою. Інколи це здається таким… абсурдним… Ще вчора ми були школярками. Сьогодні ти заручена. Завтра станеш бабусею.

— А ти хіба ні? Чи нема в тебе когось, Ільзо?

— Послухатися лисицю, яка втратила свого хвоста? Ні, дякую. Хоча, зрештою, мушу бодай раз бути відвертою. Зараз мене розриває на шматки бажання чесної та щирої сповіді. Мені не потрібен ніхто, окрім Перрі Міллера. Але ти першою встигла встромити в нього свої кігті.

Перрі Міллер. Емілі не повірила власним вухам.

– Ільзо Барнлі! Ти ж завжди насміхалася з нього, лютувала на нього…

— Звісно, я робила це. Я любила його так сильно, що ставала подібною до фурії, бачачи, як він клеїть з себе дурня. Я хотіла пишатися ним, а натомість мені завжди було за нього соромно. О, були випадки, коли я скаженіла через те, що, наприклад, він вдарився ногою об стілець. Якби я не старалася так для нього, як гадаєш, яким віслюком він був би? І я не можу переступити через себе: я й надалі щоразу ставатиму «Сатаною Барнлі». Люди ніколи не змінюються. О, знаєш, я б вийшла за нього, не роздумуючи. Хай би що там на мене чекало: бочки з оселедцями, Пічне містечко — що завгодно. Хоча ні. Життя без нього надто славне.

— Можливо, колись…

— Навіть і не мрій, Емілі, я не хочу, щоб ти дбала про те, аби я мала сірники. Перрі ніколи не навідувало більше однієї думки про мене. І не навідає. Я не збираюся мріяти про нього. Пам’ятаєш, я надсилала тобі того старого вірша, над яким ми торік сміялись у школі? Гадаєш, він був нісенітницею?

«Той самий» тобі даний спочатку Чи коли вже згасає твій вік, Не вдається життя так прожити, Щоб з тобою був твій чоловік — Той, якого не можна Чи то вкрасти, чи взяти на час,