Читати книгу - "Київ — New York"

сірі джинси і майка того ж кольору. І ще вкорочена чорна куртка з дуже м’якої шкіри. На шиї — широкий шарф із чорно-білим орнаментом у стилі кубізму. Одне слово, воно було варто цього.

Подивившись на годинник і переконавшись, що встигаю, я дістала з сумки телефон, не перестаючи жувати. Олег відповів після четвертого гудка. У слухавці щось тріщало, нагадуючи, що між нами океан і тисячі кілометрів. І усвідомлення того, що він зараз так далеко, на мій подив, робило мене неймовірно щасливою.

— Так. — Він говорив трохи сухо.

— Як ти? — Я безсовісно чавкала в динамік.

— Усе гаразд, рідна. Давай перетелефоную...

— Олежик! — пролунав віддаленим фоном тоненький жіночий голосок. І швидко осікся.

— Звісно, цілую. — Я вимкнула телефон: ніколи його не ревнувала.

За вікном весняні яскраві промені сонця намагалися потрапити на нью-йоркські вулиці, пробившись крізь стіни кам’яних велетнів, що стикалися плечима. І легкий вітерець дбайливо шелестів зеленим, зовсім свіжим листям. Офіціант, який розливав до філіжанок каву зі срібного кавника з вузьким носиком, був занадто усміхнений. Я залишила йому подвійні чайові. Чому б і ні? Чудовий ранок.

У залі для занять із дітьми було повно народу. Маленькі художники сиділи біля мольбертів і дивилися на мене трохи перелякано.

— Привіт. Мене звуть Аліса. Сподіваюся, ми подружимося, — всміхнулася я, але напруга не спадала.

Тоді я почала малювати хлопчиська з першого ряду, розмотуючи на ходу свій шарф. Вони впізнали його миттєво.

І їхні обличчя освітили усмішки. Я зробила кілька ескізів: карикатурний, портретний і уявний, на якому помістила хлопчика у вигадану реальність. Судячи з вигуків, дітям сподобалося те, як можна грати з реальністю, і вони пожвавилися.

— Давайте малювати одне одного! — запропонувала я дітям. Ідею вони схвалили відразу. Я лише пояснювала, з чого почати й на що звернути увагу. Декому довелося допомогти з першими штрихами. Портрети виходили різними. Дехто зовсім не вмів малювати. Комусь вдавалося краще. Я намагалася похвалити кожного.

— А як називається те, що ми робимо? — запитала дівчинка з останнього ряду.

— Ну, у когось виходить портрет, у когось — жанровий живопис. Ви знаєте, що це таке?

Вони заперечно хитали головами.

— Жанровий живопис — це картини буденного життя, — вказала я на свою замальовку кучерявого хлопця за партою, — або епізод анекдотичного змісту, — повела я рукою в бік карикатури. — Головне, щоб усе намальоване було відзначено жвавістю й великою кількістю подробиць.

Вони знову взялися за роботу.

З цими дітьми я почувалася інакше. Не так, як із лікарняними. Річ не в тому, що тут не потрібно прислухатися до дитячого дихання, боячись, що воно може обірватися будь-якої миті, або вдивлятися в обличчя, намагаючись зрозуміти, чи не наближається біль. Просто поруч із ними я не відчувала провини за те, що є здоровішою й сильнішою за них. Я лише ділилася з ними своїм захопленням.

До кінця заняття діти почали довіряти мені. Збираючи речі в наплічники, вимазані фарбою, вони були відверто задоволені своїми творіннями й сьогоднішнім днем, сміючись і обговорюючи малюнки. Я пообіцяла, що наступного разу ми обов’язково підемо малювати надвір.

— Алісо! — зазирнув Пол у двері.

— Привіт! — помахала я йому рукою.

— Хочу запросити тебе на ланч.

Нам насилу вдавалося перекрикувати дітей.

— Залюбки! — Їсти зовсім не хотілося, але я б не відмовилася від філіжанки латте в його товаристві.

— Яка кухня?

— На твій смак.

— Чекаю тебе надворі.

Я повільно склала в сумку щоденник і телефон. А потім навмисно довго виливала воду з баночок, протирала стіл вологою серветкою. Я відтягувала момент, коли мені доведеться залишити будівлю школи.

У коридорі було тихо й безлюдно. Намагаючись довести самій собі, що я не чекаю випадкових зустрічей із Джастіном, я поквапилася на вулицю.

Пол сидів у величезному чорному «Шевроле кабріолеті».

— Мені здавалося, що такі машини доречніші десь на пляжних просторах Флориди.

Я подивилася на Пола, але, не повертаючись до мене, він рвонув із місця. Холодне повітря торкнулося мого обличчя, і я щільніше загорнулася у шарф. Мій феєричний настрій зник, щойно я зрозуміла, що не побачу Джастіна, — на сьогодні справи в школі були закінчені.

— Життя занадто коротке, щоби думати про правила й доречності вибору. Тобі не здається?

Я промовчала.

— Невже наша Аліса не порушувала правил? — Пол картинно підняв брову в очікуванні відповіді. Він не збирався відступати.

— Не пригадую. — А я не збиралася сповідатися.

— Тоді це чудова нагода, щоби ризикнути, — усміхнувся він.

— Про що ти? — Його усмішка мені не сподобалася.

— Припини, ми всі помітили, як Джастін пожирав тебе очима. Та й ти нівроку, кокетувала, як старшокласниця.

— Це натяк на мій вік?

— Ні, радше на явну цікавість із твого боку.