Читати книгу - "Київ — New York"

Не хвилюйся, я не згадував Олега в розмові з Джастіном. Завести молодого коханця до тридцятирічного ювілею — це символічно, тобі не здається?

— Пол, — перебила я його тріскотню, хоча насправді мені подобалося говорити про Джастіна, — мені нецікаво. І давай не повертатися до цієї теми. До того ж кому, як не тобі, знати, що тридцять років — це зовсім мало. Спіймаєш мене на цьому десь у сімдесят.

— Як скажеш, — стенув Пол плечима.

— Куди ми їдемо?

— Нове місце. Вишукана кухня, шикарне обслуговування та проблема із замовленням столика. Але нам пощастило.

— Ми не стоятимемо знову в черзі, як у «Венеціанському антрекоті»?

— Це не Париж, мала. Тут мене знають усі.

Біля входу до ресторану, куди мене привіз Пол, нас зустрів метрдотель. Пол сказав, що нас чекають, і назвав прізвище. Метрдотель шанобливо кивнув і повів на терасу.

— З ким ми обідатимемо? — поцікавилася я дорогою, роздивляючись людей, що сидять на терасі.

— Звісно, з Кейт. Ну, і з її братом.

Пол не встиг договорити, коли я помітила його. Він сидів боком до входу, тому я бачила лише профіль. Він був такий гарний, що мені довелося одразу відвести погляд, борючись із незручністю й удаючи, ніби я розглядаю вітрину з десертами.

— Привіт! — Джастін підвівся, щойно ми підійшли до столу, і відсунув стілець для мене. Кейт підвелася й поцілувала мене в щоку. Слідом за нею Джастін зробив те саме. Його губи були холодними та трохи липкими. У вазочці навпроти нього лежали дві кульки фісташкового морозива.

— Тобі личить сірий, Алісо! — Він оцінююче подивився на мене.

Я промовчала, не знаючи, як правильно відреагувати. І почервоніла. Пол придушив смішок, і, не зумівши стримати себе, я штурхнула його, втупившись у меню.

Наслідуючи приклад Кейт, Пол замовив бізнес-ланч. Я обмежилася великим латте та трюфелями з молочного шоколаду від шеф-кухаря. Розмова потекла у звичному для людей мого кола руслі: виставки, нові імена, галереї. Пол ділився з нами намірами поїхати до Франції, щоби познайомитися з новою художницею. Вона працювала маслом і малювала виключно квіти. Я бачила її роботи в Мережі. Мені вони здалися недоладними, важкими й навіть мертвими. Пол розгледів дивізіонізм і великий потенціал.

Джастін підтримував мене. Він переконував Пола м’яким вкрадливим голосом. І всміхався, по-котячому мружачи очі та крутячи в руках сірникову коробку. У нього були гарні руки. Довгі, рівні пальці.

Я відчайдушно намагалася не дивитися на нього. Мені варто було ковзнути поглядом по його обличчю — і сотні неконтрольованих фантазій, перехоплюючи подих, спливали в моїй уяві. Я відверталася, умовляючи себе, що все це мені ні до чого, нагадуючи, що в мене є Олег. До того ж я не знала, що таке любов. Я не хотіла цього знати. Але погляд повертався до обличчя Джастіна.

У сумці завібрував телефон.

— Вибачте. — Я дістала апарат і відійшла в куток тераси.

— Привіт! — Судячи з напруженого тону, Олег ламав голову над тим, чи встигла я почути його «гостю».

— Привіт! — Я намагалася вдавати, що не чула.

— Чим займаєшся?

— Обідаю з Полом і його новою подругою.

— І як вона?

— Гарна дівчина. Розумна й талановита. Ти ж знаєш Пола.

— Я сумую за тобою.

Схоже, мені вдалося його заспокоїти, і Олег розслабився.

— Взаємно.

— Ну, хочеш, я кину все і приїду?

Джастін устав із-за столу й рушив у мій бік.

— Я перетелефоную. Потрібно розплатитися з офіціантом.

— Передавай привіт Полу!

Я встигла вимкнутися до того, як Джастін підійшов до мене впритул.

— Алісо!

Я всміхнулася. Коли він був поруч, мені хотілося всміхатися.

— Як минув урок?

— Добре.

— Що малювали?

— Одне одного.

— І кого малювала ти?

— Хлопця з першого ряду. Такого смішного, з кучерявим волоссям.

— А я сподівався, ти намалюєш мене... — Він усміхався, і моє тіло покривалося гусячою шкірою.

— Колись намалюю... — Я сказала це більше собі, ніж йому.

У кутку зали чоловік із широкими густими вусами грав на саксофоні. Звуки долинали до нас через розчахнуті двері. У проходах між столами, немов танцюючи під цю зворушливу музику, кружляли офіціанти в довжезних білих фартухах, зав’язаних на спині у великі банти. Ми стояли, підпираючи перила, і дивилися одне на одного. Вже тоді я знала, що ніколи не забуду його очі: сині, з блакитно-сірим відтінком у зіницях. Пильні, теплі, блискучі.

— Ти не хочеш повернутися до школи зі мною? — Джастін підставив мені лікоть, і я взяла його під руку, коли ми йшли до столу.

— Навіщо?