Читати книгу - "Хроніки Південного"

тут люди з голоду мруть, негайно поверніть документи моєї доньки, їй не можна хвилюватися, в неї епілепсія…

Так цікаво: епілептики возять товар і збувають його на базарі без жодних дозволів, і зовсім не хвилюються, зберігають просто таки олімпійський спокій. Тільки коли документи просирають, тоді в них починається епілепсія. Цирк якийсь та й годі. Що ті документи в наші дні варті? Тому були такі випадки, коли люди, збагнувши, що їм хана, залишали повні торби і свої старі радянські паспорти, бо все одно треба їх замінювати на литовські — і швиденько виносили ноги. Але тих, котрі вже не мають ані старого, ані нового паспорта, на чесному слові, що приймуть литовське громадянство, литовці назад теж не пускають. Треба мати довідку з фоткою і на неї печатку поставити у поліцейському відділку. Латвійці почали серйозніше ставитися до декларування товарів. Коли починаєш міркувати про те, як це зробити та ще й мито сплатити, то справи геть кепські. Я вже мав досвід власної матері, бо в нас удома вона була наче митниця — якщо вдалось щось надибати, теж слід декларувати.

Навесні і восени в нас усі ходили у таких крутих сірих куртках з емблемою на спині Los Angeles Kings. Підозрюю, що ніхто не знав, хто вони такі, бо хокей, та ще й в Америці, всім у нас був глибоко по барабану. Всі плутали їх з баскетбольною командою «Лос-Анджелес Лейкерс», але куртки носили, бо всім байдуже, хто такі «Кінгси», і кожному треба саме таку. Ліньки мені розповідати, як я здобув таку куртку, проте головне — коли я в ній повернувся під ритм репу додому з найкращими почуттями у серці, перше запитання моєї матері було: звідки ти це взяв? Як я розумію — у цьому і є весь сенс декларації. А все, що далі, — це пускання мильних бульок, як і на будь-якій митниці.

— Мені однокласник дав поносити.

— Дав поносити? Який однокласник?

— Реміга.

— Я зараз подзвоню його мамі.

— Ну, гаразд, я не позичав, виміняв на плакати.

— А звідки ти плакати дістав? Так і не сказав мені.

— Я ж казав, що дали мені на продаж. З кожного плакату залишається по двадцять центів.

— Тобі дали на продаж, а ти їх обміняв на куртку? І як ти тепер будеш гроші віддавати?

— Я тих плакатів вже багато продав, так і віддам. Наші філателісти аж перестали марки купувати, всі купують лише плакати.

Але, як і на кожній митниці, такою маячнею нікого не переконаєш. А різниця між справжньою та домашньою митницями в тім, що вдома хабара всунути не вдасться. Мама справді подзвонила до матері Реміги, а та пригнала до нас і забрала куртку. А я повернувся на попередній рівень, та навіть і на нижчий, бо мав вислуховувати моралі матері, що вона припинить всі мої діла з плакатами тощо. На деякий час мої справи ще більше накрилися, і домашній режим став ще більш суворим. Проте я мовчав і нікому не казав, як отримав ту куртку від Реміги.

Тойво, режим латиських митників став зовсім звірським, тому весь бізнес на цьому етапі й накрився. Треба крутити справи на місці. Але вже без паніки — з продажу кульчиків повернулось хоча б те, що було в них вкладено, Magic Crystal чуда не створив, але мою дупу з дна бочки відірвав.

Неймовірно, але чудо сотворив наш тренер! Він організував турнір. Не вдома, і не в Ризі, не в Україні. І навіть не в Польщі! А в Німеччині! І не в колишній Східній Німеччині, а у Західній! Народ, ми валимо у Ганновер!!! Отож-бо.

8

ГАННОВЕР!

Ні, зачекай, навіть не так.

Ми виходимо в Ганновері. Я вивалююсь і стою. У Ганновері! Народ, ви чуєте — я в Ганновері! Давайте всі разом: ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР! ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР!

Ви просікли тєму?! Я і Ганновер!

Ноги підкошуються в колінах, і голова йде обертом. Побачили б зараз мене у Ганновері наші пацани — від заздрості повсиралися б. Я, звичайно, коли повернусь додому, скорчу гримасу, типу: а що тут такого — ну, був я в тому Ганновері, і шо? Ну, звісно, файно, авжеж. Шкода, звичайно, що навчальний рік вже закінчився, і тепер до школи потраплю лише у вересні. Усі будуть базікати про різні там табори біля озера, нести різну пургу, а я от скажу, що їздив у Ганновер.

Мешкатимемо ми за стадіоном на такій галявині. Поки поставили намети, поки шмотки поскидали, поки ще щось, дивимося — а наші тренери змилися. В автобусі їхали всі тренери, які тільки в нас були, всіх вікових груп, хоча ми — гравці — були лише з двох. Усі тренери на першій же зупинці накупили собі різних журналів з автівками на обкладинках і цілу дорогу не випускали їх із рук аж до самого Ганновера. Здавалося, що всі вони — аси в німецькій. Але потім ми доперли, що не художню літературу вони читають, а набагато простіші речі: марка машини, рік її випуску, дизель/бензин, ціна, місто, номер телефону.

Лише один тренер із нами залишився. Каже, зараз будемо тренуватися. Якраз скінчилися змагання. Ну, ми переодягнулись і вперед. Нам видають м’ячі. Усі м’ячі новесенькі, немов з льоду, аж до долоні липнуть. У нас такий, може, один десь і є, але ним лише на змаганнях дорослі грають, а всі інші — обшарпані, подерті й слизькі, ніби жаби. Кидаємо один одному м’яча і бачимо, як у всіх писки в либах розпливаються. І тут уже нічого не поробиш — либишся, як придурок, бо від тих м’ячиків такий кайф, а коли ступаємо на їхній газон, то взагалі починаємо верещати на радощах.

— Та тут м’якше, ніж на цицьках моєї дівки! — кричить Саулюня.

— Дивись, тільки стояка не відламай собі! — радить хтось йому. Тут травичка — немов свіжопофарбована, рівнесенька і мов якась перина: падаєш — і нічогісінько не відчуваєш. Ми починаємо штовхати один одного і падати на землю. Ніхто того тренера не слухає. Він: «давай, давай», а ми, типу, «що давай, давай», всі тренери кудись звалили, залишили нас з чуваком, на пару років старшим, а він ще тут нам «давай».