Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

Він притулився лобом до кам'яної ширми, що тяглася під хрестом із розіп'ятою фігурою Спасителя. Казали, що розмаринове дерево не може вирости вищим за Христа. Бартон подивився вгору на намальований образ, зранений і стражденний. Невже це правда, що кажуть астрологи — нібито тіло Христа-немовляти перебувало під впливом планет і сузір'їв? І його смерть було прописано в зорях? Ото було би справді дивно, якби творіння могло мати силу над своїм творцем. Утім це було ніяк не дивніше за те, чого вчив передречен Вільям Ексмю: що інколи Бог мусить підкорятися дияволові Час настав.

Ґарет Бартон вийшов через північні двері до клуатру, що звався Лукань церковної милості й чиї стіни вкривали зображення Танку смерті.[51]10 Франклін помітив папу, що пустував попліч із скелетом. «Ах, то це ти ведеш танок скорботи?» Він вийшов із клуатру й зупинився перед дверима «Si quis?»[52] прозваними так завдяки об'явам, що їх вішали туди вчені в пошуках бенефіцій. Він витяг пергамент із Вісімнадцятьма висновками, водночас намацуючи в іншій кишені сховані там камінь і цвяхи. За кілька швидких рухів він прибив пергамент до дверей.11

— Що ти тут робиш? — Писар стояв позаду; він простежив за ним через собор і до клуатру.

— Що я роблю? Веду тебе до райських брам. — Бартон і досі тримав камінь у руці й тепер одним жорстоким ударом звалив писаря з ніг.

Потім поспішив назад через клуатр і повз Танок смерті. Він якраз зайшов до північного трансепта і крокував повз фреску з Чудесами Богоматері, коли почув своє ім'я. Він спершу глянув на фігури по стінах, осяяні неземним світлом, а потім облизнув кров із правого кулака. Він злякався, аж тут побачив під колоною Роберта Рафу, економа.

— Мерщій, Бартоне. Бог тут. Ходімо зі мною. — Рафу знав найкоротші шляхи й повів Бартона до новозбудованого південного трансепта, де вже розклали свій товар хутряники. — Ти прибив Висновки?

— За мною дехто стежив.

— Стежив?

— Схоже, він погрожував мені. У мене в руці був камінь, тож кинджал мені не знадобився.

— Ти його вбив?

— Його вбив Бог.

— А тебе не бачили?

— Тільки ангели. їхні крила сховали мене.

Вони покинули південний трансепт, перетнули церковне подвір'я і вийшли через південну браму до плутаного лабіринту кривих будиночків і помешкань, що завжди наче з-під землі виростали в тіні великих храмів.

— Ти коли-небудь задумувався, — казав Ґарет Бартон, — що кожна фреска має власне світло? Чесноти сяють на них ясніше. Мов на гобеленах.

Він ледве усвідомлював, що каже. Все було сном. Вони зупинилися на розі Павлового ланцюга та Лицарської вулиці, біля «Кардиналової шапки».

Повз них із вигуками «Bonjour!» «Dieus vous save!» та «Bevis, à tout!»[53] пропхалася компанія підмайстрів. На столику в шинку схрестивши ноги сидів арфіст, збираючись грати. Франклін із економом перетнули приміщення і знову вийшли на вулицю через інші двері. В «Шляпі» було надто шумно для їхньої тихої бесіди. Тому вони звернули на Фартингову алею, де жебрали навіжені.

— Це був якийсь писар, — сказав Ґарет Бартон. — Він спитав, що я роблю.

— Ти зробив йому милість. Він повернувся назад.

— Де його не турбуватимуть пера та розписки.

— Ти діяв добре, Ґарете. Він розчинивсь у часі. Ось те місце, що я шукав.

Будинок скидався на житло, але насправді був таверною. На лавці перед входом чоловіки грали в шашки; Рафу та Бартон переступили поріг і опинилися в покої, сповненому сміху. «Припустимо, — казав хтось праворуч од Рафу. — Припустимо, що тканина була негідною. Фарбник не закріпився. Хіба то моя провина?» Позаду Бартона сперечалися чоловік і жінка. «Легко тобі казати, з твоїм дамським терпінням. Згоден, терпіння — то велика чеснота. Але не всі чоловіки бездоганні. Я не бездоганний». Зі столика на підлогу стрибнула кішка. Юнак вдивлявся у свою чашу з елем, повільно та нерішуче звертаючись до свого супутника. «Бідному чоловікові кругом скрута. Якщо він не проситиме м'яса, то помре з голоду. Якщо проситиме, помре з сорому. Я б радше помер кращою смертю. Ще, будьте ласкаві. Наливайте доверху».

Рафу з Бартоном знайшли маленький столик із двома круглими табуретками і, коли шинкар підійшов витерти розлите пиво и вино, спитали, що в нього найкраще.

— Спитайте свого гаманця, панове. — Він був похмурим, звиклим мати справу з відвідувачами не тільки п'яними, але до того ж ще й забіякуватими. — Мій кращий ель іде по чотири пенси за галон. Галон гасконського вина — теж чотири пенси. Рейнвейн — вісім. Як бажаєте солодкого вина, то йдіть шукайте деінде. — І на запитання, чи рейнвейн добрий: — Не застоюється.

Вони мовчки сиділи за вином і ясно чули розмову торгівця зі старою жінкою поруч.

— Папуга ласий до розкошів і полюбляє вино, — казала вона. — Селезень розпусний, а баклан ненажерливий.

— А крук?

— О, сегр, крук мудрий. А от лелека, щоб ви знали, ревнивий.

— А п'яна бабка, — промурмотів Бартон, — незграбна, мов свиня, і дурна, як мавпа.

— Про одного п'яницю кажуть, — прошепотів Рафу, — що він бачив диявола.