Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

— То й що? Нас сам Люцифер не займає.

— То нам ніколи не можна напиватися? Ні перебрати, ні набратися?

За іншим столиком один чоловік просив принести рахунок, хоча його супутники гучно закликали його облишити те діло та налити ще. Один із них звалився з табуретки й, коли шинкар підняв його, почав сцяти в штани. «Коли я казав тобі облегшити кишеню, — сказав йому шинкар, — я мав на увазі монети, а не сечу».

Таверна вибухнула сміхом, і Ґарет Бартон нахилився до економа.

— Для них немає раю чи пекла, крім самої землі.

— Кельнере, наповнюй келих!

— Бог створив їх бездушними.

— Спершу розплатіться, друзі. По шість пенсів із носа.

— Вони повернуться до землі й повітря, вогню та води, навіть не знаючи, що були живими.

— Іще бочечку!

До таверни зазирнув бродячий торгівець мереживами. Шинкар похитав йому головою і виставив перед собою руку як попередження, але той увійшов.

— Ви чули, шановні панове? Убивство в соборі! І прокламація лолерів! Усюди безлад. — Він попрохав жбан червоного вина, який було вмить куплено. Ґарет Бартон і Роберт Рафу мовчали й не оберталися до торгівця, поки він переповідав останні чутки. — То був Яків-писар — ви його знаєте, такий банькуватий і недоумкуватий — його побили, і він помер на місці. Його знайшла господиня Келло, так вона аж зомліла.

— А відомо, хто це зробив?

— Ні. Жодної гадки. Проте це мусив бути якийсь лолард. Понад ним було написано слова проклять на адресу духов-ників і ченців.

— Правду кажеш. — Це була стара жінка, що розводилася про властивості птахів. — Яків одійшов до Бога, це точно. Всі ми там будемо. — Вона перехрестилася. — Тоді й побачимо, хто святий, а хто ні.

Тут п'яниця отямився.

— Чи тут є хто ще не забув земних утіх? Завтра ж бо новий день.

* * *

Після повних сходин12 олдермен[54] кожного району скликав найвидатніших і найзаможніших громадян. Вони збиралися в різних місцях — біля насосів і криниць, на перехрестях вулиць, — але мета в них була одна. їм було наказано відвідати кожний заїзд і розвідати про всіх чужинців чи мандрівників, що там зупинилися. Вважалося, що бідніші містяни просто накинуться на абиякого чужинця, мов розлючені бджоли, але було вкрай необхідно створити видимість діяльності.

— Ти мусиш ручитися за кожну особу, якій дала прихисток, — сказав олдермен Скоган дамі Маґі з провулка Св. Лаврентія.

— Боже борони — як я можу казати за тих, кого не знаю?

— Ти мусиш. Ти несеш відповідальність за всі їхні вчинки та порушення.

— О Господи, це надто важкий тягар для бідної вдови. Що буде далі? Чи ви накажете мені ходити за ними по всіх завулках?

— Просто дай мені відповідь, Мато. Чи в тебе є незнайомці?

— Вони для мене всі незнайомці, як тобі відомо, Ральфе Скогане. Хіба я не заправляю цим домом уже двадцять років без ніяких нарікань? Адже тут навіть миші краще харчуються, ніж у більшості домівок. Воістину сумний день настав, коли на вдову кажуть, що вона пригріває лолардів у себе під дахом!

— Ніхто такого не каже, Маґо. Ми тільки хочемо, щоби ти розплющила очі. Придивляйся до будь-яких інфікованих чужинців.

— Інфікованих чужинців? Нема в мене таких. Ти хоч розумієш, що язиком своїм верзеш? Так і стережись, замкнете мене в покої з мискою оцту під дверима. Намалюєте на мені червоного хреста, щоб увесь світ бачив. Ач, невже дійшло до цього? — Вона вчепилась у свою блакитну хустину. — Це ж не поховальний саван, га? Чи я помиляюся?

— Ти маєш рацію, Маґо. Але ніхто…

— Ви тривожите мене, мов злодії. — Вона кинула зневажливий погляд у невеличку купку громадян, що прийшли з олдерменом. — Невже з мене кепкуватимуть на моїй рідній вулиці, де я роками платила податки? Повідом-но мені, Ральфе Скогане, як не платила. — Вона була маленькою кістлявою жіночкою з кучмою фальшивого волосся на голові (і свято вірила, що весь світ сприймає його за натуральне). Справжнє волосся, натомість, росло в неї на верхній губі, яку вона щоранку терла пемзою. — Тепер кожна хазяйка обмовлятиме мене за моєю спиною, я впевнена.

— Заспокойся, Маґо. Ти нічого не зробила.

— То мене посадять на ганебний стілець за те, що я нічого не зробила, га? Ось вона, справедливість по-королівські, га? Ай, тяжкий день настав для Лондона. — Вона майже зачинила двері, але знову розчахнула їх. — А щодо решти, то вам тільки сардинок у пеклі смажити. На все добре! — І вона грюкнула дверима.

Олдермен Скоган поглянув на небо й присвиснув.

— Що ж, — мовив він сам до себе. — Колесо котитиметься далі.

* * *

Пергамент із Вісімнадцятьма висновками був урочисто спалений Вільямом Свіндербі, який стояв праворуч од заступника шерифа під Павловим Хрестом; Драго з інтересом спостерігав, як він підняв аркуш високо над головою, а потім укинув до жаровні з вогнем.

Розділ сьомий
Оповідь монастирського капелана