Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

коліно, прицілився. Постріл бахнув гучно, як з гармати. Німці загаласували й забігали в будинку. Максим побачив, як здоровенний червонопикий німчура схопився за зад й гепнувся з високого ганку посеред двору.

— Відстрелив дупу! Це падло мене чоботом в філейну часть копнуло, — вишкірив Тиміш ясну посмішку на брудному обличчі.

— Ну ти й божевільний, — крикнув Максим, стрибаючи під стукіт німецьких куль через двометрового паркана.

— Не божевільніший за тебе! Геніальність і вар'ятство… це два боки однієї суті! — кричав Тиміш, гепаючись на м'які грядки поруч з Максимом.

Городами вони вибралися в заплутані дрібні провулки. Постріли в казармах гриміли ще довго, та, врешті, стріляли вже по всіх Черкасах — повстання, видно, перекинулось і в це місто…

* * *

Додому Максим дістався, коли було вже по всьому. Привіз із собою з Черкас п’ятьох зірвиголів, з якими тікали від німців, й головне, нового й відчайдушного побратима Тимоша. До нього в хату Івана Лісовенка на Замості прийшли Марко, Семен Іванченко, Софрон Рябенький, Іван Ремез. Вже в дорозі Рудь наслухався від людей про те, що сталося в Звенигородці.

За день, як Максима арештували, Антін Шкільний, рідні внучаті небожі Кобзаря Левко та Ананій Шевченки, курінний Тарасівської сотні, а також отамани Цвітковський і Туз зібрали в лісах під Звенигородкою майже двадцять тисяч повстанців. Отаман дід Шаповал таки розгромив німецький гарнізон у Шполі, відібрав у німців гармати, захопив станцію Цвіткове.

Після озірянського бою в Звенигородку прислали німецький полк і каральні загони. За непокору німці й кадети знов сікли шомполами, розстрілювали й катували селян, грабували села.

Юрко Тютюнник терміново виїхав до Києва шукати правди. Наступного дня добився до самого гетьмана. Скоропадський зробив достеменно, як Понтій Пілат, — умив руки. Зробив вигляд, що нічого не знає про кадетів, про безчинства німців, начебто розгнівався, безчинства наказом не припинив, але й на придушення козаків війська з Києва не вислав. Колишні керівники Центральної ради ніякого плану дій не мали. А весь цей час озброєний люд ішов у ліси до повстанців.

— Десятки тисяч людей взяли в руки зброю. Вони готові вмерти за свободу. Скажіть, що нам робити! Повинен бути хтось, хто поведе нас проти здирців! — казав Юрко «самостійникам» у Києві. Відповідальності на себе не взяв ніхто. Замість цього дали з собою книжечки з революційними гаслами!

Не маючи державних провідників, козаки висунули зі своїх рядів найбільш розумних і принципових старшин — Левка і Ананія Шевченків з Кирилівки. Підсвідомо штаб повстання організували в Гудзівці, в хаті біля підніжжя Звенигори, бо саме тут Гонта колись стояв табором. Зрештою, з боку Гудзівки було вигідно тримати зв’язок з Кирилівкою, Козацьким, Моринцями, Хлипнівкою і навіть Черкасами. Одна з дочок господаря якраз навчалась на фельдшера, тож могла перев'язувати поранених.

Тютюнник повернувся з Києва залізницею через Цвіткове. Далі потяги не ходили. В Шполі скрізь снували ватаги озброєних селян і козаків. Їхати на Звенигородку ніхто з дядьків і перевізників-євреїв не хотів. Казали: «Там справжня війна!»

До Звенигородки Юрко того дня ледве доїхав.

У ніч на 9 червня, через п'ять днів після початку повстання, тридцять тисяч повстанців з боку Озірни пішли на Звенигородку. Німці й кадети відчайдушно відстрілювались. Звенигородська адміністрація Скоропадського, російські поміщики й офіцери, німецький гарнізон — вже не мали надіятись на життя. Залили селянам сала за шкіру!

— Німці грамотно закріпились трикутником у місті: в горілчаних складах, ремісничій і комерційній школі, — казав Тютюнник. — Захищались запекло, ні одного дому не здали без бою. Без наказу не відступали! Всім відомо: німці — добрі вояки!

Юрко Тютюнник керував діями штабу. Всі сили повстанців кинули на те, щоб вибити хоча б одну з цитаделей — склади. Козаки вперто били по горілчаних складах з гармат і мінометів, потім атака за атакою — і таки зайшли в мури. Одна з вершин трикутника була взята. Подальша оборона позицій стала безнадійною. За кілька годин германці в двох школах викинули білий прапор…

Далі експозицію Максиму розказував сам Тюнник, який знав все досконало, бо очолював штаб повстання:

— Поки йшов бій у Звенигородці, нам сказали, що йде загін німців з Тального. Вирішили зробити засідку в Гусаковому. Я наказав взяти чотири найкращі сотні Федоту Бондарю.

— Федь добряче керував тоді в Бобринській!

— Так. А місцевими повстанцями в Гусаковому командував гусаківський сотник Іванченко. З Попівки вийшла ще одна лава, і в Паламарчиному яру під Гусаковим німецький загін взяли в лещата!

Юрко швидко накреслив на папері схему атаки:

— Ми чули, як там стали гатити з гармат, правда, недовго. А потім все стихло. Думали, що нашим каюк. А тут… Виявляється, що німці знищені, триста солдатів і офіцерів взято в полон… Гарнізон у Звенигородці також капітулював. Повна перемога! Ми — перемогли німців!

… Якби ти бачив, як потім німчура марширувала на поля сапати буряки! Три діди з рушницями командують «Ать-два!», а їх, чоловік з п’ятсот, солдати, офіцери, — йдуть і не знають, плакати їм чи сміятись. Дядьки сказали, що нема чого хліб надаремне їсти!

До 20 червня повстання охопило Таращу, Жашків, П'ятигор'я, Плоске. Таращанський повстанський штаб оголосив мобілізацію. Німецькі війська втекли в напрямку Білої Церкви. На місці вакууму, що виник після знищення німецько-гетьманської влади, в Таращі й Лисянці почали почали виникати більшовицькі ревкоми.

— … А тоді майор Лянг нагнав військо, німців, кадетів — й вони зайшли в Звенигородку. Хмара! — Розповідав вже Марко, аж захлинався: — Німці, дві тисячі австрійського війська, тернопільські батальйони, батареї, мадярські стрільці, піоніри…

Арештували Левка Шевченка й Тютюнника. Юрко потім розказував:

— Левко Шевченко якраз спав у готелі «Брістоль». То ресторатор Грановський сам лічно прибіг до нього й кричить: «Пане Левко, тікайте, німці! Штаб стоїть прямо навпроти готелю, в початковій школі!» А Левко йому так спокійно каже: «Тільки німці?» — «Так, пане!» — «То ще