Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— Заходьте! — пролунало звідти після того, як хтось прокашлявся.

— Доброго дня, приємної подорожі! — заторохтіла Діанка з порогу, щойно відчинивши двері. — Черешень не бажаєте? Свіжі, спілі, навіть вимиті. Десять гривень кілограм…

— Давай, — охоче згодився той, хто говорив хрипко, — похмурий, неголений чоловік, на вигляд — років сорока, чимось дуже схожий на казкового лісовика. На дуже сердитого лісовика. — Клади крам на стіл, красуне, я зараз гроші знайду…

«Боже, Миколка лишиться голодним. Що я йому скажу?» — подумала дівчинка, не знаючи, сміятися їй чи сумувати. Та не встигла вона ступити й кроку до столика, як утрутився другий, невиразний голос. Як не дивно, належав він чоловікові дуже виразному — справжньому велетню, чиє густе довге волосся мало трохи зеленуватий відтінок, а сині очі — справді сині, без обману! — дивилися холодно і підозріло.

— Не треба нам ягід, — грубо відрубав велетень. — Нумо, йди звідси, мала.

— Чому? — засмутився неголений. — Я люблю черешні.

— На морі наїсися. Досхочу.

— А може, він?..

— Йому не можна! — гаркнув велетень і, глипнувши на Діанку недобрим оком, додав: — А ти чого стоїш? Глуха, чи що? Далі йди торгуй!

Зберігаючи на вустах посмішку, котра — як вона щиро сподівалася — була спокійною та відстороненою, дівчинка позадкувала до виходу. Перевела дух, лише почувши, як клацнув замок, — дядьки замкнулися зсередини.

— Дуже, дуже цікаво, — сказала Ді вже у власному купе.

— Що саме? — мляво поцікавився Семко. Користуючись відсутністю подруги, він узяв її книгу і вже встиг прочитати кілька сторінок. Читання його захопило, втім, як і завжди.

— Не «що», а «хто». Цікаві у нас сусіди.

— Ді, кажу тобі, це зловмисники, — Миколка увесь аж сяяв, наче гірлянда на різдвяній ялинці. — І вони замислили щось недобре. Тобто, — виправився він, почувши смішок Данилка, — це само собою, що недобре, але… Ну сама поміркуй, хіба міліцейська форма лякає порядних людей? А на злодюг вона завжди паніку наводить! А мій тато у ній — це просто… ну, я не знаю…

— Суцільний жах для кримінальників. Привид опери. Ні, вибач, опера. Тобто, оперативника, — гигикнув Семко. Миколка насупився було, почувши це, але довго не витримав і за якусь мить сміявся разом із усіма.

— Збиточники. Ви просто заздрите, що в мене такий тато.

— Авжеж. Ти нас розкусив. Ми синіємо і зеленіємо від заздрощів, — погодився Данилко.

— До речі, про синє та зелене, — докинула Діанка. — Я вже згадувала про волосся велетня та його очі?

— Разів п’ять, як мінімум, — підтвердив Семко. — І що тепер? Заарештуємо його за колір кучми?

— За чий колір? — не зрозумів Миколка.

— Кучма — це так у народі називається шапка волосся, — пояснив Данилко, котрий, як і нале жить майбутньому журналістові, знався на таких нюансах.

— Ха! — вигукнув Миколка. — Повноважень у нас немає затримувати когось, а тим паче — брати під арешт. Та ось що я вам скажу — це перст долі.

— Де? — Діанка вдала, що пильно оглядає підлогу. — Долі немає ніякого перста.

— Ха-ха-ха! Ти сьогодні в ударі, Ді. Справжня гумористка. Я мав на увазі, що цього разу ніхто з дорослих не втрутиться в наше розслідування!

— На жаль, — зітхнула Діанка, згадуючи всі пригоди Команди Мрії, і додала: — Часом це втручання було аж ніяк не зайвим.

— Ну… було таке, — неохоче визнав Миколка. — А тепер ми самі впораємося!

— З чим? — слушно поцікавився Семко. — Наскільки мені відомо, намір здійснити злочин ще не є… цим, як його…

— Складом злочину, — підказав Миколка, завдяки батькові, обізнаний у криміналістиці не менше, ніж Данилко у філології. — Так воно і є, звісно… Та Ді казала, що той «лісовик» згадував про розшук… Це підозріло. Може, його розшукують? Треба дізнатися.

— Це дуже просто! — з перебільшеною бадьорістю вигукнув Семко. — Зайдемо зараз до їхнього купе, скажемо їм «сир» — щоб добре посміхалися, зробимо фотки мобільником — фас, профіль — і відішлемо дядькові Пилипу. Нехай перевірить оперативні зведення… Все одразу стане на свої місця.

— Ага, давай, кепкуй з мене, — мовив на це Миколка. — Коли нічого сказати, тільки й залишається, що зуби провітрювати… До речі, хто той третій, Ді?

— Який третій? — не втямила дівчинка.

— Ну той, якому ягід не можна.

— Не знаю… Там більше нікого не було, — Діанка трохи розгубилася. — Оті дядьки, і все.

— Мабуть, ще хтось підсяде до них, — припустив Данилко. — Вони на когось чекають.

— Ніхто не підсяде, — категорично запевнив друзів Миколка. — Бо це експрес.