Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

було це відчуття близькості! Жінка вражено перебирала в пам’яті вчорашню коротку зустріч, порівнюючи незнайомця з чоловіком зі снів. То була та сама людина. Це точно був ВІН! Як вона відразу не впізнала ЙОГО?

Вона згадала сновидіння, у яких він міцно тримав її за руку й вони неспішно простували безлюдною нічною вуличкою старого міста, освітленою тьмяним сяйвом ліхтаря.

— Не відпускай мою руку, чуєш? — лагідно казав він. — Що б не сталося, не відпускай…

— Нізащо не відпущу, — відповідала вона. — Нізащо в світі я не відпущу твою руку…

Його рука була м’якою і водночас надзвичайно сильною. Було дуже хороше від тепла його руки, і зовсім не хотілось її відпускати. Це тепло розливалось по тілу й проймало до самого серця, лагідно огортаючи душу. Вона відчувала ніжність, всепоглинаючу Любов, палке бажання обійняти його і захистити від усіх негараздів. Щоразу він швидко випереджав її бажання й міцно пригортав до себе. Вона дивилась йому у вічі й потопала в них. Вони були настільки глибокими, що вона бачила в них себе, власне життя та навіть майбутнє. А вже наступної миті прокидалася…

Отже, вона закохалася уві сні? Любка пригадала, що незнайомець снився їй уже кілька разів. Щоразу тримав її руку, щоразу просив не відпускати його руки, щораз вона тонула в його бездонних очах і почуття її переповнювали, вихлюпуючись з душі солодким теплом…

Принаймні тепер зрозуміло, чому саме Львів спав їй на думку тієї ночі. Однак душу огорнув тягучий сум. Любка розуміла: вірогідність знову зустріти його є настільки мізерною, що надії на це практично немає. А так хотілось у реальності зазирнути в його бездонні очі, доторкнутися його руки, відчути те пронизливе тепло.

Заплющивши очі, пригадала їхню зустріч у потязі. Незнайомець був напрочуд галантним і водночас надто стриманим — зовсім не видався їй тим палким чоловіком, із яким вона зустрічалась уночі. Втім, погляд його був таким самим промовистим, а доторк — лагідним й обережним, коли він її розбудив. Отже, це справді був ВІН!

***

Уже дві доби безупинно падав дощ. Небо було сірим і непривітним, зате повітря — чистим і свіжим. Любка йшла вулицею і вдихала запах скошеної трави у поєднанні з п’янким ароматом квітів, котрі після дощу аж пашіли свіжістю. Вона обожнювала цей запах — подих самої природи. Природа зачаровувала її своєю красою, неповторністю образів, розмаїттям запахів і фарб, якими оздоблювала все навкруги. Жінка любила стежити за тим, як змінюється все довкола. І не лише як чергуються пори року: мало не щодня вона помічала кожну дрібничку, котра заміняла попередню, і це було так дивовижно! Любка обожнювала небо. Воно ніколи не бувало однаковим, але завжди приголомшувало її глибиною і величчю. А як любила вона в пухнастих білосніжних хмарках розглядати різноманітні дивакуваті фігурки! Дивна звичка, як для дорослої жінки. Власне, така вже була Любка.

Зупинившись, відхилила парасольку і глянула вгору на пишний яблуневий цвіт, із якого спадали поодинокі крупні краплі дощу. Яке ж це диво! Голова її йшла обертом від усієї цієї краси.

Сьогодні Він знову їй наснився. Знов обіймав, міцно тримав за руку; всепоглинаюче відчуття любові й безмежного щастя знов переповнювало її душу. Здавалось, вона потрапила в інший вимір, де час зупинявся і на всій землі були лиш вони двоє. Вони і Їхнє Кохання. Яке ж воно прекрасне! Благодатним теплом розливається всередині…

— Котра година, любочко? — неприємний скрипучий голос пролунав коло самого її вуха. Здригнулась. Як невчасно порушили ніжну пісню її душі такою несуттєвою дрібницею…

Озирнулась. Поряд неї стояла висока старезна бабця років десь так за дев’яносто. Звідки взялася?.. Стара була зодягнена в довгу, вилинялу — колись чорну — сукню, поверх якої висів чорний вицвілий плащ. Одяг підкреслював її і без того помітну худорлявість. Чорний крислатий капелюшок, пов’язаний темною стрічкою, майже приховував рідке сиве волосся, зібране в маленьку гульку, заколоту шпильками, водночас відкриваючи продовгувате сухе й зморщене обличчя, маленький гоструватий носик і величезні, дещо витрішкуваті очиці… В її погляді просочувалась якась непояснима химерність… «Щось сталось із нею жахливе, що точить її зсередини…» — чомусь промайнуло в думках.

— Котра година, любочко? — знов перепитала стара. — Я, певно, згубилась у часі…

Любка глянула на зап’ясток, де мав би бути годинник, та враз осмикнулась: його в неї немає й ніколи не було. Вона терпіти не могла годинники: їхнє тікання постійно нагадувало про невпинний плин часу і про те, що вороття назад немає.

— Зачекайте, бабусю, зараз гляну на телефоні. В мене немає годинника.

Притримуючи парасолю, вона запорпалася в сумочці, відчуваючи на собі доскіпливий погляд. Спиною прошмигнуло моторошне тремтіння, і щось таке лихе обережно, але переконливо почало скрадатися в душу… Де ж та мобілка? Вічно в цій сумочці нічого не знайдеш! Все, що заманеться, є, а того, що конче потрібно — нізащо не віднайти!

— Це якось дивно, що в такої панянки нема годинника, — тим часом прошамкала бабуся.

— Та чому ж дивно? Не люблю я годинники… — Любка підвела голову й мало не впала, перечепившись за якусь суху гілляку, що несподівано взялася під ногами. Очі старої — два чорних блискучих вуглики — немов увіп’ялися в неї, не дозволяючи відірвати від себе погляду. Десь вона бачила цю стару… Вона точно знає її! Але звідки?..

— Мені конче потрібно знати, котра зараз година, — наполегливо повторила та. — Ти ж не хочеш згубитись у часі? А згубитись у часі так просто…

Раптом в очах потемніло. Нічого навкруги не стало, лиш непроглядна темінь і десь далеко-далеко — крихітна цятка світла. Цятка збільшувалась, і за якусь неповну хвильку Любка помітила високу постать, що наближалася до неї. «Згубитись у часі… згубитись у часі… — відлунням вторило в думках. — Котра зараз година? Котра година?!»… По тому перед очима замерехтіли якісь химерні картинки, які зрештою огорнула суцільна чорнота… Обережні кроки за спиною… Тиша. Яка гнітюча тиша!.. Шурхання сухого листя…