Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Як боляче… Як боляче від цього шурхання! Затулила руками вуха — знову мертва тиша. А що то за дивні бліді квіти на деревах?.. Миттєвий короткий спалах світла — і знову все зникло. Моторошний страх змінився апатією. Усе скінчено… Усе скінчено?..

Наступної миті пролунав рятівний дзвінок мобільного. Любка схопила телефон.

— За десять вісімнадцята! — пролепетала вона й лиш тоді помітила, що поряд неї не було жодної живої душі…

Куди… куди поділась ця старенька? Щойно ж була поруч… Жінка перелякано озиралася довкола й намагалася впоратись із тремтінням. Що це за жахіття відбувалося з нею щойно?! Та головне: чому воно таке знайоме їй?!!

Мобільний продовжував настирно дзвонити, і Любка поволі приходила до тями. То був Василь. Ні, вибач, з тобою розмовляти мені не хочеться. Але дуже вдячна тобі, що врятував мене від цього безумства!

Жінка відхилила виклик, поклала мобільний телефон у сумочку й рушила уздовж вулиці, однак спиною все ще відчуваючи моторошний погляд. Не витримавши, озирнулась. Утім, довга вузенька вулиця була порожньою.

Як усе це дивно… Куди вона могла подітися так швидко? Та й узагалі, звідки взялася?! Любка могла присягнути, що два чорних вуглики досі увіп’яті в неї. Яке знайоме, дивне відчуття… Мотнула головою, намагаючись відігнати від себе це жахіття. Вдихнула на повні груди повітря. Стало легше. Швидше додому! Швидше від цього божевілля!

Знов пролунав дзвінок мобілки, який остаточно привів її до тями. І знову Василь. Який же наполегливий!

— Слухаю, — знехотя відповіла.

— Ну, прівєт!

— Привіт.

— Як ти там, «адінокая в бальшом горадє»? — єхидно спитав він.

— Чудово, дякую. І, щоб ти знав, я не відчуваю себе самотньою! — відрубала Любка.

— Коли вернеся?

— Ти про що? Я ж сказала, що не повернуся! Невже ти досі нічого не второпав?

— Вернеся, — впевнено зронив чоловік, — справа тільки в часі. Натішися новим життям, розчаруєся і вернеся! Куди ти подінеся.

— Ти погано мене знаєш, Василю.

— Я тебе добре знаю! Ти — дурна жінка, якій у голову стрельнула велика дурниця. Все, в принципі, дуже логічно, бо як ше може поступити дурна жінка? Певно шо по-дурному! Але дуже скоро ти про це пожалієш. Тільки дивися, шоб не було дуже пізно. Я буду ждати до кінця літа, не пізніше…

— Що ти… що ти таке кажеш?! Ти взагалі чуєш, що кажеш?!

— …до мене тут вистроїлась така соблазнітєльна очерідь з бажаючих вийти за мене, — продовжував чоловік, ніби й не почувши Любки, — шо довго я ждати не буду: вибір дуже вже шикарний…

— Все, я більше не відповідатиму на твої дзвінки і не вислуховуватиму твоє безглуздя! Бувай, самовпевнений розумнику!

Вона не дослухала, що їй продовжував торочити Василь. Але й він її не слухав, тому сумління жінку не надто картало. Вона анітрохи не сумнівалася у правильності свого нинішнього становища, життя, яке складалось у неї, проте ці розмови… Це немов мотузка, що пов’язує її з минулим, стискаючи горло, не даючи вільно дихати й жити.

Загалом день був позитивний. Та й цілий тиждень порадував. Вона не думала, що їй вдасться так легко знайти роботу, з першої спроби! Директор — він же головний редактор однієї з газет, в редакцію якої Любка потрапила на співбесіду, — виявився добряком, котрого годі й шукати. Нетривалу розмову він завершив словами: «Завтра беріться до роботи». Коротко і ясно.

В редакції їй дуже сподобалося. Колеги — привітні й щирі, відразу тепло прийняли її до свого редакційного колективу. Щоправда, одна з них обмовилась за філіжанкою кави, що зарплатня коректора мала би бути вищою. Утім, наразі Любку все влаштовувало. Принаймні, у порівнянні з її попереднім заробітком, цей був удвічі вищим. Та й графік роботи приємно вразив: з десятої ранку до сімнадцятої вечора, а в середу — до шістнадцятої. До того ж редакція знаходиться в центрі старого міста. Під час обіду можна вибігти в кав’ярню, що майже поряд із редакцією, і випити смачнючої кави з тістечком.

Після робочого дня Любка повагом прогулювалася тісними вуличками, милуючись красою міста й наповнюючи його енергією все своє єство. Вона любила це місто все більше й більше. Життя її насичувалося новими мотивами, забарвлювалося новими відтінками, такими яскравими і виразними! Минуле стало настільки віддаленим, що іноді здавалось, ніби його й не було. І лиш нав’язливі дзвінки Василя повертали її до тями, тицяючи носом у реальність: твоє справжнє життя — те, що ти залишила, а зараз ти перебуваєш в ілюзії, котра зовсім скоро розіб’ється ущент — лиш справа часу. Це було більш ніж неприємно. Так справді продовжуватися не може. Змінивши номер телефону, вона раз і назавжди припинить цю неприємність!

Затишні вечори Любка дуже любила. Любила закутатися в теплий м’який плед і з чашкою какао розгорнути ноутбук, де на неї чекав таємничий «Містер-Ікс» — так вона нарекла свого віртуального співрозмовника. Вона досі не знала, як його звуть, скільки йому років, звідки він (так само і він про неї), та це й не було потрібно — вони просто приємно спілкувалися, забуваючи про все на світі. Водночас вона відчувала його добру, щиру душу, яка приваблювала її все більше й більше; спілкування з ним було не схоже ні на що.

Однак понад усе чекала Любка на свої сни, у яких поринала в іншу реальність, інший вимір, де була закохана в Прекрасного Незнайомця, який теж кохав її до безтями. Прокидаючись уранці, вона була впевнена, що досі відчуває тепло його рук і теплий подих… Це було настільки переконливим, що іноді їй здавалося, ніби все те й справді відбувалося в реальному житті, просто… просто трішки іншому… Вона відчувала, що кохає реальну людину, яку до того ж зустрічала в дійсності.

***

Наступного ранку її розбудив воронячий ґвалт. Любка