Читати книгу - "Зима у горах"

щось розмовляли. Газета, нікому не потрібна, лежала перед ними на столі.

Роджер підійшов і взяв газету. Цим вія, природно, привернув їхню увагу, і вони звели на нього очі. Вій посміхнувся.

—     Хочу забрати свою газету.

—     Якщо знайдете в ній добрі новини, поділіться зі мною,— промовив Айво.

Він знову повернувся до Гіто, але Роджерові раптом закортіло затриматись і поговорити з ними. Тож він стояв на місці, старанно згортаючи й розгортаючи газету і, не відводячи очей, дивився на двох приятелів. Обидва засмаглі, із задубілою на відкритому повітрі шкірою, звиклі до щербатої долі й виснажливої праці, вони здавались дужими, загартованими. А проте Дік Шарп подолав обох. Ці двоє теж спробували були опиратися тому, чому зараз чинив опір Герет,

поклавши собі й далі будь-що чинити його, але кінець кінцем повернули назад і відступили. Якби йому вдалося поговорити з ними, викликати за якихось щасливих обставин на відвертість, змусити їх розкритись, він, можливо, з'ясував би, яке саме лихо загрожує Герету. Медог, безумовно, в розмові з ним навіть і не збирався бути відвертим, так само як і Ґерет.

Айво, який мав, очевидно, неабияку інтуїцію, мабуть, здогадався, що Роджер силкується знайти привід зав’язати розмову, бо кивнув, посміхаючись, на газету й сказав:

—     Шукаєте роботу, га?

—     До деякої міри—так.

—     Але ж ви не розмовляєте по-валлійському. Тільки, схоже, вчитесь.

—     Еге ж.

—     Я таке вже бачив,— промовив Айво.— Трохи пособачаться говорити по-валлійському — і вже хочуть дістати роботу в школі. Бо в школі часом трапляється гарна робота, тільки тому, хто не розмовляє по-валлійському, її но дають.

—     В усякому разі, у нас тут не дають,— потвердив Гіто, кивнувши головою.

—     Бачу, від вас нічого не приховаєш,— сказав Роджер. Підсунувши стільця, вій сів за стіл навпроти приятелів.— Ви вгадали: я справді шукаю викладацьку роботу. (В Упсалі, де повно блондинок. Але навіщо вдаватись у такі тривіальні деталі?) І вивчаю валлійську мову. Та я тільки почав і, мабуть, потрібно буде чимало часу, щоб навчитися говорити пристойно.

—     Та не треба багато часу, друже,— сказав Айво, заперечливо махнувши рукою.— За два-три тижні ви будете знати не менше, ніж оті люди, про яких я кажу. Я не перебільшую. Все, що від них вимагається, коли їх беруть на роботу,— це сказати в комісії по-валлійському хоч кілька слів. Зможете сказати «Sut yr ydych chwi heddiw?» (Як вам ведеться? (Валл.))— і вас візьмуть.

—     А дітлахи навчать вас решти,— промовив Гіто.— Особливо лайки.

—     Однаково я вважаю,— відповів Роджер,— що швидше вивчу мову тоді, коли потраплю в таке місце, де весь час чутиму, як розмовляють по-валлійському, і сам матиму можливість говорити.

—     Може, Маріо візьме його до себе — помагати тут у пивничці? — зауважив Гіто.

—     Нічого не вийде,—сказав Айво.—Для цього треба бути в профспілці. На будь-яку роботу в ресторан або в бар беруть тільки членів профспілки.

—     А хто це Маріо? — спитав Роджер.

—     Тутешній хазяїн,— відповів Айво.— Він італієць. Потрапив в Уельс як військовополонений у тисяча дев'ятсот сорок третьому році. А тепер каже, що тут його дім. Ні разу не їздив до Італії. По-валлійському розмовляє як тубілець. Тубілець з Італії.

—     А от англійської навчитись не може,— докинув Гіто.

—     Просто не хоче, друже. Ніяк не подарує англійцям, що вони взяли його в полон.

Роджер подивився в другий кінець залу на хазяїна, який, закачавши рукави на дужих руках, без кінця протирав одну й ту саму склянку і палко сперечався про щось із клієнтом. В усякому разі, Роджер прийшов саме до такого висновку, побачивши, як хазяїн грає бровами й відкопилює губи, хоч, можливо, він всього-на-всього висловлював співчуття людині, яку спіткало нещастя.

—     Ну, він нікого, крім члена профспілки, не візьме. І, мабуть, аж ніяк не схоче найняти англійця,— промовив Гіто.

—     Ні, навпаки, схоче,— сказав Айво.— Він би залюбки покомандував англійцем.

—     Я оце подумав...— почав був Роджер.

—     Про що саме?

—     Розумієте, платня мені не потрібна. Я тут у тимчасовому відрядженні, поки вивчатиму валлійську мову. Отже, для мене питання про заробіток не стоїть. Мені треба просто бути серед людей, що розмовляють по-валлійському.

—     Тоді займіться торгівлею, попрацюйте за комісійні.

—     Найміть ятку на ринку.

—     Готуйте чай на якомусь будівництві. А втім, ні, для цього теж треба бути членом профспілки.

—     Продавайте програми на футбольних матчах.

—     Та будьте ж серйозні,— сміючись, попросив їх Роджер.

—     А ми серйозні, як ніколи, друже,— відповів Айво.— Немає нічого складнішого за те, про що ти нас оце попросив. Та хіба візьмуть на роботу людину', яка каже, що працюватиме задурно? Хазяїн зразу ж подумає, що тут щось не те і що краще не встрявати в це діло. Хіба не так?

—     Ну, зрозуміло, я не наполягаю, щоб мені нічого не платили. Я просто хотів сказати, що це не має для мене значення. Ось послухайте, що спало мені на думку,— Роджер наближався до своєї мети, і його серце забилося швидше.— Чи знаєте ви Герета з Лланкрвіса?

Обидва завмерли й насторожились.

—     Я помітив,— провадив далі Роджер, втрачаючи впевненість,— що він сам усе робить у своєму автобусі й ніхто йому не допомагає.

—     М’яко сказано,— зауважив Гіто.

—     Майстерно применшено,— докинув Айво.

—     Як ви гадаєте, чи не міг би він узяти помічника? Когось на кілька тижнів, щоб...

—     Щоб що? — спитав Айво.

—     Та щоб помагати,— відповів Роджер. Вія відчував, що голос його звучить фальшиво й невпевнено. Але ж, кінець кінцем, він нікого не намагається обдурити. Чому