Читати книгу - "Зима у горах"

він почуває себе, мов шахрай? — Тобто збирати плату за проїзд, вести бухгалтерію, заправляти автобус — одне слово, все, що треба.

Айво поставив склянку. Його темно-карі очі втупилися в Роджера.

—     Гаразд, містере,— промовив він нарешті,— То ось чому ви крутитеся тут весь час? Ану кажіть, в яку це гру ви граєте?

—     Граю?

Гіто нахилився до нього:

—     На кого ти працюєш?

Роджер раптом відчув страшенну втому. Ніколи ні йому, ні якомусь іншому сторонньому не продертися крізь це густе сплетіння підозр.

—     Я працюю на себе,— відказав він,— але це не має значення. Моя розповідь здається вам настільки неправдоподібною, що ви нічому, абсолютно нічому не повірите. Тому облишмо цю розмову. Мені треба вивчити валлійську мову, для цього я сюди приїхав, що ж до роботи, то вона мені, власне, не потрібна, але я подумав, що швидше вивчу цю мову, коли влаштуюсь на автобус і добуду серед людей, які весь час розмовляють по-валлійському. Тут я познайомився з Геретом і чув, що кажуть про нього й Діка Шарпа.

Айво глянув на Роджера пильно й оцінююче.

—     Отже, ви дещо про це знаєте? — замислено спитав він,— Що ж саме?

—     Детально — нічого. Тільки те, що Дік Шарп як може псує життя Герету, щоб той здався й продав свій автобус. А коли в Діка Шарпа буде на руках уся колода, він зіграє з компанією «Дженерал» на велику ставку.

—     І Герет останній, хто ще тримається,— промовив Гіто наче сам до себе.

—     Так. Отже, тепер вам зрозуміло, чому я подумав: може, мені варто було б пристати до Герета хоч би на кілька тижнів і допомогти йому. Я кажу вам про це, бо мені здається, що...

—     Та годі, містере: вам здається те, вам здається це, досить сердито перебив його Айво.— Звідки ви до нас приїхали?

—     З Лондона.

—     А знаєте, що вам треба зробити, коли ви маєте хоч крихту здорового глузду?

—     Що? — спитав Роджер, уже здогадуючись, що зараз скаже Айво.

—     Повернутися прямісінько до свого Лондона, містере, і вивчати валлійську мову по тому клятому телебаченню.

Він підвівся, Гіто теж, і обидва вийшли. Роджер повільно побрів до стойки, звелів Маріо налити йому ще один кухоль, той мовчки його обслужив. (Мовчки — від утоми? Чи тому, що не любив англійців? Чи тому, що не вмів розмовляти по-англійському?) Роджер сів у кутку і, посьорбуючи пиво, замислено просидів у пивній, аж поки вона не зачинилась. Усі пиріжки давно вже поїли відвідувачі. Але йому їсти не хотілося.

—     Так, пас буде восьмеро,— промовив чийсь голос по-англійському, коли Роджер проходив повз конторку портьє.— Тобто я хочу сказати, що вечерятимуть восьмеро. Не маю уявлення, скільки точно чоловік прийде до нас перед тим на чарку, можливо, дехто захоче залишитись повечеряти, але вони платитимуть за себе самі. Я ж беру на себе відповідальність тільки за вісьмох.

Говорив чоловік років тридцяти п’яти, в окулярах у роговій оправі, в костюмі в дрібну світлу смужку, застебнутому на всі ґудзики. Він з самовпевненим виглядом звертався до красуні брюнетки, що сиділа за конторкою портьє, і від нього аж віяло моторністю й спритністю. Його ноги в гарних черевиках стояли на товстому килимі так, наче ніколи не ступали по чомусь іншому. Пройда, ділок. Отже, й такі тут теж є.

Роджер попрямував до ліфта,— щоб піднятись до себе в номер, аби лише не чути голосу цього чоловіка, та й готельна вітальня, де він пив чай, справила на нього ще більш гнітюче враження, ніж його номер. Аж раптом, на превелике здивування, почув своє ім’я. Він обернувся. Так, до нього зверталась чергова. Чоловік у костюмі в дрібну світлу смужку вже відходив від її конторки, коли вона повторила з м’яким ліверпульським акцептом:

—     Містер Фернівел?

—     Так,— сказав Роджер, підходячи,

—     Тут у мене ваш плащ,

—     Мій плащ?

—     Його передала вам молода леді.

Вона сягнула рукою під конторку й видобула акуратно складений Роджерів плащ. Цікаво, як це сталося? Чи передала йому Беверлі плащ, вирішивши раптом вести чесну гру? Чи вона просто зневажливо й зарозуміло кинула його на конторку, затримавшись лише для того, щоб затаврувати Роджера як липкорукого розпусника й жалюгідного сексуального маніяка, чиї хитромудрі заміри закінчились тим, що він змок під дощем? Словом, що вона сказала про нього цій дівчині?

—     О, щиро дякую. Давайте його сюди.

Дівчина простягнула йому плащ, і їхні очі зустрілись. Чи вона справді затримала на ньому свій погляд на мить довше, ніж потрібно, чи це йому здалося? І чи не було в цьому погляді натяку або хоч найменшої часточки натяку на те, що її потішає... потішає що? Співчуває вона йому чи насміхається над ним? А може, в її погляді промайнуло оте «а я щось про вас знаю»?>

Ну й нехай знає. Гарної репутації він не втратить, бо не має її, а удавати, що нічого не трапилось,— марна річ. Та в разі потреби він залюбки дасть їй навіть письмове підтвердження, що не може без жінки й ладний бігти за першою-ліпшою спідницею, яка потрапить йому на очі. Але найжахливіше те, подумав він, що таке зізнання навіть не зацікавить її. Ніякі його одкровення відносно своїх бажань, хай навіть найбільш ницих, не можуть шокувати її, бо вона просто не зверне на них уваги. Така дівчина... та чоловіки повинні дзижчати навколо неї, як закохані м’ясні мухи. Схопивши плащ, Роджер попрямував був до ліфта, але знову зупинився. Засісти в своїй кімнаті? З доктором Конроєм? Ні, тепер, коли він має плащ, можна вирушити на прогулянку. День уже згасав, почав накрапати дощ, але стільки думок роїлося в голові у Роджера, що йому просто необхідне було свіже повітря й фізична втома. Швидко застібнувши плащ, він подався дорогого, що мала, вивести його