Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

ремінцями. Триматися на снігу можна було на тих лижах чудово, але йти вгору, здавалося, неможливо. Перші спроби були не дуже втішні.

— Канадські індіанці весь час ходять на таких. Видно, вони знають, що роблять, — переконував товаришів Нансен.

Лапландці Балту і Равна рішуче відмовились користуватися такими чудернацькими лижами, але, побачивши, що норвежці чудово оволоділи ними, гидливо прип'яли нарешті їх і собі до ніг.

Якось увечері, після особливо важкого цілоденного переходу, Нансен сам, як завжди, узявся готувати обід, що мав бути водночас і вечерею.

— Крістіане, подай-но мені бляшанку із спиртом. Вона десь на твоїх санях. Прошу, Олафе, мішечок з пеміканом і п'ять порцій горохівки. Отто, присунь-но до мене ті бляшанки з яловичиною, — командував Нансен. — А ви, — звернувся він до лапландців, — ставте намет. Та швидко. Вечеря буде розкішна.

Мандрівники, хоч у них нестерпно боліли м'язи, отаборилися за кілька хвилин. Нансен, мов квочка, що дбає про своїх курчат, заганяв усіх до спальних мішків. У щільно зашнурованому наметі було затишно, тихо і тепло. Із спальних мішків стирчало п'ять голів. П'ять пар очей на зарослих, почорнілих обличчях уважно стежили за кожним рухом керівника, п'ять носів з насолодою втягували смаковитий запах горохового супу, що булькав у каструлі.

На брезентовій підлозі намету поволі танув сніг, змішаний з густим мастилом, що темними патьоками спливало з чобіт. Як завжди, веселий, навіть коли дуже зморений, Фрітьоф розважав голодних товаришів розповідями про свою пасію з сонячної Італії — гарну, чорнобриву Розіну.

— Домовилися ми з нею зустрітися над морем. А Неаполітанська затока, як ви знаєте, тягнеться дугою… — тут Фрітьофова рука окреслила широке півколо і зачепила кухоньку.

В ту ж мить недоварений суп, перемішаний із спиртом, залив підлогу. Нансен став як укопаний. Сміх п'ятьох мандрівників, що виглядали із спальних мішків, завмер, ніби відтятий ножем. Тиша тривала якусь секунду. І раптом, як по команді, люди вискочили з мішків і викинули їх надвір. Услід за мішками полетіли чоботи, шкарпетки, все, що лежало по кутках. Обережно підхопивши з усіх боків, мандрівники підняли брезент-підлогу і не вагаючись почали зливати суп назад у каструлю. Було його на цей раз більше, ніж звичайно. Юшка, приправлена всім, що валялося на підлозі, смакувала мандрівникам, як ніколи.

— Чудовий суп, — сказав Дітріксен, витираючи рота рукою.

— Неаполітанський, — додав Свердруп, вишкрібаючи з каструлі рештки.

— Можу вам такий щовечора готувати, — засміявся Нансен.

— Нарешті в ньому було хоч трохи жиру, — ущипливо мовив Свердруп, навіть гадки не маючи, як боляче він дошкулив цим своєму товаришеві.

На чолі Фрітьофа залягли глибокі зморшки. Дуже старанно готуючись до експедиції, обмірковуючи, вивчаючи і випробовуючи кожну деталь оснащення, Нансен одного не догледів. У продовольстві було надто мало жиру. Знаменита датська консервна фабрика, що протягом десятиріч постачала усі полярні експедиції своїми виробами, цього разу, на жаль, підвела. Пемікан, у якому м'ясний порошок мав бути змішаний наполовину з жиром і сушеними овочами, не містив у собі ані грама жиру. Пізно вже було тут, на льодовику, дошукуватися причини цього недогляду чи помилки. Сподіваючись, що в нього повноцінний пемікан, Нансен узяв мало масла — лише по тридцять грамів щоденно на одного чоловіка. Тож нічого дивного, що організм нагадував про свої потреби. Жирів не вистачало, і про них багато говорили мандрівники.

Через кілька днів Свердруп, намащуючи чоботи чорним, як смола, шмаровидлом, запитав напівжартома, напівсерйозно:

— Як гадаєш, Фрітьофе, чи тяжко я захворів би, наївшись такої пасти? Вона, мабуть, поживна, адже тут є лляна олія.

Але найдужче мучила всіх спрага. Бредучи день у день по воді, що багато віків тому замерзла і перетворилася на тверду білу скелю, мандрівники почували себе, як у пустелі Сахарі. Взяти з собою достатню кількість спирту, щоб витоплювати з льоду прісну воду, Нансен не міг — це дуже збільшило б вагу поклажі, але він завчасно подбав про пласкі металеві фляжки, роздавши їх усім учасникам експедиції. Ранком мандрівники наповнювали їх снігом чи дрібно потовченим льодом і клали під одяг, витоплюючи воду теплом власного тіла. Ні в кого, проте, крім Нансена, не вистачало сили волі діждатися, щоб лід розтав до кінця. Навіть витривалий Свердруп, навіть рішучий Дітріксен жадібно висмоктували з фляжки кожну крапельку, перш ніж розтане весь лід. А про такий комфорт, як вода, витоплена для вмивання, ніхто навіть і не згадував. Ніхто не роздягався і не мився протягом багатьох тижнів подорожі.

— Шар бруду добре захищає від холоду.

— Тим більше від сонячного удару, — жартували мандрівники.

Лютий мороз наприкінці серпня і на початку вересня був для експедиції справжнісінькою несподіванкою. Нансен припускав можливість сильних холодів у глибині Гренландії, але ніколи не передбачав навіть у найсміливіших своїх припущеннях, що влітку на цій географічній широті стовпчик спирту в термометрі може впасти нижче сорока градусів за Цельсієм. Нерідко ранок вітав мандрівників, які спали в наметі, морозом понад тридцять градусів.

«Ніде на світі немає нижчих температур, ніж у глибині Гренландії», — занотував Фрітьоф у своєму записнику, ще не відаючи, які морози панують на протилежному краю земної кулі, на Шостому континенті. На той час іще ніхто не знав того. Тільки через сім років на узбережжі Антарктиди висадилася перша в історії людина, молодий норвезький учений Борхгревінк, а внутрішню частину цього найбільшого у світі скупчення льоду почали вивчати майже через сімдесят років.

Розділ чотирнадцятий
«НЕВЖЕ НА СВІТІ Є ЩОСЬ, ОКРІМ ЛЬОДУ?»

Загартованих, призвичаєних до холоду мандрівників уночі захищали хутряні спальні мішки, а вдень — легке вовняне вбрання. Одначе несподівано рання зима уповільнила темп їхнього просування.

— Мабуть, ми не встигнемо на