Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

останній пароплав. Він одпливає з Крістіансунда в середині вересня, — заявив одного вечора Нансен, непокоячись, як товариші сприймуть цю неприємну новину.

— Не збираєшся ж ти зимувати тут? — Тільки Свердруп міг поставити Нансенові це питання, яке в усіх крутилось на язиці.

— Звідки ти взяв? Ми попрямуємо до поселення Готхоб, розташованого далі на південь. По-перше, ми скоротимо свій шлях більш як на сто кілометрів, по-друге, звідти корабель відпливає до Європи значно пізніше, а по-третє, околиці того поселення ще зовсім не розвідані. Там не була ще жодна експедиція. Ми будемо перші, — заохочував товаришів Нансен.

Відтоді він ще більше скоротив і без того недовгі години постоїв, а час переходів подовжив.

На початку вересня експедиція досягла перевалу, що піднімався на дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря. Звідси на захід місцевість починала знижуватися.

Змінився напрямок вітру.

— Встановити щогли! Підняти вітрила! — пролунала команда.

Але вітер раптом змінився, кидаючи в обличчя людям хмари зірваного з льодовика снігу.

І знову довелося виборювати кожен крок. На цій височині, в розрідженому повітрі, навіть при найменшому зусиллі починало нестерпно колотитися серце. Уста мимоволі широко відкривалися, щоб набрати в легені якнайбільше кисню. Але кожен такий необережний ковток душив, забивав дух, викликав приступи надсадного кашлю і кольки в легенях. Коли дихали, повітря льодовими кришталиками осідало на бороді, бровах, віях, шапках і шарфах. Під кінець дня у людей був такий вигляд, ніби на них накладено грубі гіпсові маски. Вибившись з останніх сил, мандрівники навіть не мріяли про сухий одяг, про тепле приміщення. Ішли, заточуючись, мов п'яні. А втім, їм нічого іншого й не лишалося, як пробиватися вперед.

Щораз рідше виглядало з-за хмар сонце. Його проміння вже не гріло. З кожним днем раніше западала темрява, дедалі морозніші ставали ночі. Арктика виставляла проти людей свою найгрізнішу зброю — завірюхи. Над білою пустелею шаленіли бурі. Вони насувались одна за одною, унеможливлюючи похід. Ось уже три доби мандрівники сидять у заваленому снігом наметі, закостенілі від холоду, голодні, байдужі до всього.

— Невже на світі є щось, крім льоду? — почувся раптом із спального мішка чийсь голос.

— Хто це такий мудрий? — гримнув Нансен і, не чекаючи відповіді, кинув: — Як тільки трохи притихне — вирушимо далі. І то хутко, якнайшвидше. Коли хто не встигатиме за рештою, нехай залишається тут і пережде хуртовину. Щоб не порозгублюватися нам, — напучував він товаришів, видаючи, як і щовечора, малі, з кожним днем менші пайки їжі.

Він намагався відігнати від себе думки, що не давали йому заснути. Чи вдасться вчасно дістатися до поселення Готхоб? Чи не відпливе останній пароплав, доки вони добудуться туди? Чи вистачить їжі до кінця походу?

Нелегко після тривалої подорожі знову рушати в дорогу. Люди, стогнучи, розпростовували наболілі крижі й задерев'янілі м'язи. Кожен рух після нічного відпочинку був для них справжньою тортурою. Вони пильно вдивлялися в обрій, хоч знали, що знову нічого там не побачать, окрім мертвої білизни. Чи скінчиться вона коли-небудь? Мандрівники не розмовляли між собою, заощаджуючи сили. А сил їм потрібно було ще багато.

Лише через два місяці після висадки з «Язона», в середині вересня, вони почали відчувати якусь спочатку невловиму переміну. Поволі вщухали бурі, затихали вітри, лагіднішало повітря. Так ніби після лютої зими мала вже настати весна. Одного ранку пронизливий крик зірвав на ноги людей, що залізли у спальні мішки.

— Земля! — горлав лапландець Балту. — Земля! — не переставав він кричати, потрясаючи руками і притупуючи мов навіжений.

— Земля! — загукали й інші так радісно, як потерпілі із затонулого корабля вітають у морі темну смугу суходолу на обрії.

На заході небо потемніло. Нансен довго вдивлявся у пасмо гострих гірських вершин, що бовваніли вдалині. Це було західне узбережжя Гренландії — мета експедиції. Тепер усім здавалося, що їх легше несуть спухлі, стомлені ноги, жвавіше рухаються задерев'янілі плечі. Льодовик весь час похило спадав униз.

Через кілька днів у далечині крізь склистий лід місцями почала прозирати чорнота нонатаків. Її видно було вже неозброєним оком. На обрії щораз виразніше, щораз ближче маячило могутнє пасмо гір, а засніжені вершини їх зливалися із світлими хмарами.

— Вода! — раптом крикнув хтось.

Усі один поперед одного кинулися до вологого, ніздрюватого снігу, в якому подекуди блищали на сонці невеличкі калюжі.

«Радість наша не мала меж, — занотував у щоденнику Нансен. — Ми припали спраглими губами до калюжі і жадібно пили воду. Маючи такі маленькі, недостатні для організму порції води, ми висохли. Ніхто з нас до кінця життя не забуде того вечора, коли ми вперше могли напитися досхочу».

Дужий вітер вчасно прийшов людям на допомогу. Не чекаючи команди, всі миттю взялися до роботи — зчепили парами сани і розіп'яли на щоглах вітрила. Спереду мандрівники закріпили бамбукові дишлі, заздалегідь тішачись, що вітер виконає за них найтяжчу працю. Але нелегко було керувати таким екіпажем. Поривчастий вітер напинав вітрила, і сани, високо підскакуючи на горбах, неслись як шалені. Бідолашний водій не встигав за ними і щосили гальмував, упираючись ногами в сніг. Хвилина неуважності — і сани, вагою близько двохсот кілограмів, збивали його з ніг.

Небо затягли важкі, темні хмари. Знову сипонуло снігом. Крізь білу пелену гнаного вітром лапатого снігу Нансен побачив, що закріплена на верху саней сокира ось-ось вислизне з петлі й упаде. Тільки-но він простягнув руку, щоб підхопити її, як розігнані сани, підскочивши на якомусь пагорку, вдарили його по ногах. Нансен мов підтятий повалився на лід, однак миттю зірвався й кинувся за саньми, що зникали у сніговиці. Щось блиснуло в нього під ногами. Сокира. Фрітьоф схопив її і помчав далі, але незабаром сповільнив біг. Слід хвацької їзди саней позначався тепер уже коробками пемікану і шоколаду. Не вистачало рук, щоб усе це позбирати. Нансен змушений був