Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

– ні, але коли з’являється знову, виникає точнісінько така ж тінь, яка була передоцім. Отже все залежить від дії на предмет духу – джерела світла, а воно не поза нами, а в нас – можливо, це і є наше гаряче чи холодне серце. Бо коли серце гаряче чи тепле, воно світить і творить тіні, коли ж холодне – тіні зникають; відтак зникає сам предмет, тобто родовідне дерево; коли ж оживає й запалюється, оживає й предмет. Для мене, признаюся, в тій прохолодній пітьмі склепу це й стало особливим одкриттям, яке й зробилося своєрідним продовженням отого дивного бачення в Долині Видіння, пророцтва, записаного на скрижалях Вічної книги, яка в певний час лягла перед мої очі, сама розгорнулася в потрібному місці, сама прочиталася. І з глибини пам’яті виринули слова колядки, яку чув ще в дитинстві: «Самі ся книги порозчинялись, самі ся свічі позапалялись», адже тоді, в Естляндії, в домі милих Мейделлів і сталося таке чудо, коли в мені, в нутрі моєму сама від себе запалилася свіча й огріла моє затверділе й закам’яніле серце. І не спроста, подумалося мені, вона засвітилася, а щоб привести мене сюди, до власного родовідного дерева, до людей, хай і мертвих, але з якими я зв’язаний найживішими нитками, отже й зовсім не мертвих. А ще я спогадав, що мої предки, зберігаючи отой стародавній звичай ховати не в землі, а в склепі, може, й не знали, а прочували, що це для чогось потрібно, що це потрібно не їм самим, а їхнім нащадкам для того, щоб у їхніх душах не погасала свята свіча. І саме тут, охоплений такими дивними почуттями, я вже напевне пізнав, що нікуди звідсіля не поїду, що я вже не марнотравний син, котрому доводилося їсти й свинячу їжу (свиняча їжа – це й була моя служба на чужій землі, чужим людям, чужій, зрештою, державі), а що я вже повернувся, а той батько, що зустрічав блудного сина, можливо, і є оце дерево роду мого, що його пізнав у цьому склепі, а заздрісливий брат блудного сина – це і є Іван Михайлович із його різким відстороненням од роду, хоча й землі рідної він і не покидав.

Отож, поки лагодилися труни, вигрібалося сміття, мурувалися сходи, щоб можна було до склепу вільніше зайти, я був при тому сторожко присутній, аби щось там брутально не порушили. Пробував при цьому в особливому піднесенні, в особливому осяянні, як воно не дивно звучить, і тільки тепер пізнав, що вже справді вдома, бо той дім нагорі – дім тимчасовий, а цей – вічний. Більше того, дістав переконання, що подібне міг відчувати й брат мій Петро Михайлович, але він мав, очевидно, більші сумніви, як я – ось чому виходив розстрілювати блудні вогні, які попри все манили його до кінця днів його, я ж цього нітрохи не потребую.

Отоді й настав час розібратись у паперах, не тих, що стосувалися господарчих справ, а котрі стосувалися його душі, а отже таїни його.

Але перш ніж учинити це, змушений був відбути ще одну зустріч із старшим братом Іваном Михайловичем, яка стала для мене певною несподіванкою. Брат приїхав до мене невдовзі після того, як було до склепу вставлено нові міцні, дубові двері із грубих дощок, навішано замка, якого я особисто замкнув, а ключа тримав у себе. Іван Михайлович виявився сама душа, перепросив за вчинену мені образу, сказавши, що горілка недаремне зветься чортовим зіллям, отож, коли її вживає, стає дурний, несамовитий і чинить чортіщо (я при цьому подумав, що він надто часто згадує чортів), а потім мусить соромитися й каятися. Брат з’їв у мене обід, але відмовився від пригощення гарячими трунками, сказавши:

– Не присилюй, Тодосю, не присилюй!

Приїхав до тебе з миром, а коли вип’ю, знову посваримося.

– Настільки не можете собою опанувати? – спитав я.

– Не можу, – тяжко зітхнув Іван Михайлович. – Тоді не я собою кермую, а ті капостні чорти.

Перейшли до кабінету, де закурили люльки. Цікаво, що Варвара при обіді сиділа, як мармурова статуя, і не проронила ані слова, а коли Іван Михайлович до неї чемно, навіть запобігливо озивався, залишалась і тоді кам’яною статуєю, тільки, може, не мармуровою, а гранітною і не видала й пари з вуст. Побачивши таке ставлення до себе сестри, Іван Михайлович на неї більше уваги не звертав, розмови за столом не починав і сам запропонував піти перекурити.

– Чув я, – сказав Іван Михайлович, зі смаком випускаючи клубеня диму, – що заходився біля склепу наших покійників.

– Саме так, – притакнув я, знову відзначивши: брат мене з поля зору свого не випускає, має тут свої вивідчі очі, подумки я вирішив ті вивідчі очі відшукати. – Там був нелад.

– А казав, що Петро всьому давав лад, – легко й спокійно докинув брат.

– У нього був реєстр незробленого, – звідомив я, – і саме це стояло там першим пунктом.

– Захищаєш брата, захищаєш! – добродушно обізвався Іван Михайлович, окутуючи себе димом. – Це мене тішить, брати мають жити по-братерському.

Не міг на це не здивуватися, адже в усіх розбратах почин давав таки він. Але промовчав, недаремно чекаючи, що буде далі, адже приїхав до мене певне не для того, щоб вибачитися.

– Довго міркував над нашими стосунками, – так само легко й приязно сказав брат. – Не з тобою, звісно, бо ми з тобою жили разом хіба що в Петербурзі, та й то ти лише навідувався. Не заперечиш, що саме мені завдячуєш, бо коли б тобою не піклувався, не наймав учителів, науки б ти не здолав.

– Дійсно, – мовив я. – Завжди буду вам удячний.

– Отож, – задоволено хитнув Іван Михайлович. – Розбрат був у мене з Петром і це з малих літ. В родині завжди є темна овечка чи темна хмара, ото цією овечкою й був Петро, хоча й гріх казати недобре проти покійника, котрий недавнечко відійшов.

Й це було сказано мирним, добродушним тоном, хоча те, що сказав, далеко мене не переконувало.

Він замовк і деякий час грався з димом, я чинив так само, ініціативи в розмові не забираючи.

– Так от, кажу: довго про це думав і до такого додумався. Петро був такий свавільний і не слухався мене, старшого брата, через те, що поселивсь у батьківському домі, тобто в родинному гнізді і рядив тим місцем, де перебуває усипальниця роду нашого. Отож і забрав собі в голову, що він тут перший, а не я, як належить за законом. Це значить: гординя його здолала, а гординя,