Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

як знаєш, один із найбільших гріхів, як вістить християнська наука, чи ж не так?

– Так написано, – сказав безсторонньо я, й собі зі смаком затягуючись.

– Отож, щоб ми з тобою братерство не ламали, пропоную таке. Перенесімо й церкву, й родинного склепа в моє село. Тоді все стане на свої місця, причини до розбрату не буде, і ми житимемо як належить: старший брат – старший, а молодший на своєму місці.

І він добродушно примружився, трохи лукаво на мене позирнувши.

Я ж був настільки уражений, що здивовано розтулив рота і тільки лупав безтямно очима.

– Це ж як? – ледве здобувся на слова.

– Дуже просто, – мовив Іван Михайлович. – Церква дерев’яна, розібрати й зібрати її неважко, я сам цим займуся, а склепа викопаємо й вимуруємо нового.

Згадав, як у мене розпалися в руках папери дядька Йоасафа, отже знав, що винесений на повітря прах так само розпадеться.

– Але ж, брате, – сказав уже не безсторонньо. – Турбувати прах умерлих – гріх смертельний.

– Ти ж бо турбував, – спокійно мовив Іван Михайлович.

– Я тільки навів лад, – сказав уже обурено. – Чи ж не знаєте, що виносити на повітря тіла не можна, вони миттю розпадуться.

– Ну, їм уже все’дно, – спокійно мовив Іван Михайлович. – Тіла не раз, навіть часто, навіть святих переносять.

– Цього дозволити не можу! – гостро сказав.

– Усипальниця й тіла наших покійних, – мовив Іван Михайлович, і в його очах спалахнула крига, – належать не тільки тобі, а всьому роду. Я ж старший у цьому роді, отож маю право на вирішальне слово.

– Але вони на моїй землі, - ще гостріше сказав я.

– Це правда! – хитнув Іван Михайлович, дивлячись уже не на мене, а собі під ноги. – Але право роду тобі не належить.

– Тоді давайте скличемо всіх живих і сущих родичів і вирішимо радою, – мовив я.

– Це довго та й не всі згодяться чи зможуть приїхати, – ухильно сказав Іван Михайлович. – Може, подумаєш?

– Ні, - твердо мовив я. – Такого святотатства не вчиню ніколи.

Іван Михайлович курив. Обличчя його стало непроникливе й суворе, на мене він не дивився.

– Отже не хочеш? – спитав зимно.

– І розмови не може бути! – вигукнув я із запалом.

Іван Михайлович знову потонув у димі, а ще більше у чорній задумі, певне, радився зі своїми чортами.

– Тоді продай мені їх, – сказав раптом іржавим голосом і поставив супроти важкі олив’яні очі.

– Що-о-о? – протяг я здивовано.

– Чого дивуєшся? – тим-таки голосом мовив брат. – Продай! За ціну сторгуємося, за свій рід не поскуплюся!

Тоді я відчув, що зі мною чиниться щось таке, як чинилося із самим Іваном Михайловичем, коли його відвідував, адже недаремно ми однієї крові. Отож зірвався на рівні й заволав так, що до нас миттю прискочила сестра Варвара:

– Геть із мого дому, нечестивий! Щоб ноги твоєї тут не бачив!

Я аж задихався і нетямно тикав пальцем на двері.

– Що таке, що таке? – зойкнула Варвара.

– Щеня! – заверещав Іван Михайлович. – Це так віддячуєш мені за добро, яке тобі зробив?

– Геть! Геть! Геть! – ревів я, тупочучи ногами й відчуваючи, що кров залила мені обличчя й мозка.

Іван Михайлович звівся, обличчя мав кам’яне, десь таке, як передоцім у Варвари.

– Бачу, такий ти навіжений, як і Петро! – крикнув він, гордо звів голову, а за мент гримнув щосили дверима.

– Що тут у вас сталося? – верескнула Варвара.

Але я говорити не міг. Упав у крісло – тіло моє трусилося. Варвара метнулася, щоб принести мені води…

Отже стосунки мої із братом уклалися так, як мали і які були в нього і з Петром Михайловичем. Очевидно, це наш родовий фатум, адже в кожній родині є своя чорна овечка, як сказав Іван, чи ж чорна хмара. Це було моє перше враження від того дивоглядного візиту і, можливо, я описав його трохи гротесково. Але охоловши й діставши здатність мислити спокійно та розважно, в мене з’явились інші думки, а передусім: чи не мав Іван Михайлович у своїх діях певної рації? Річ у тім, що почавши переглядати Петрові папери, перше, що натрапив: брат складав родовідну Темницьких, принаймні збирав до того матеріали – ці папери лежали купно в одному із ящиків його столу. І я пильно ними зайнявся, після упорядкування склепу вони стали мені подвійно цікаві. Там були виписки із польських шляхетських гербовників, такі були і в мене: частково наш татусь сам їх зібрав і переписав для кожного із синів, частково я розшукав по давніх книжках. Знав я також, що мої прадіди були задніпровськими козацькими полковниками і наближеними до гетьмана Павла Тетері, тобто мали цілком пропольську орієнтацію. Після того, як Павло Тетеря з України втік, захопивши козацькі скарби та клейноди[16], мої предки втратили свої маєтки на Брацлавщині та Волині, принаймні син одного із прадідів Василя Григорій опинився на Лівобережжі разом із сестрою своєю Юліаною Василівною, яка вийшла заміж за миргородського полковника Данила Апостола[17], що свідчило: перейшовши до гетьмана Івана Мазепи, гілка роду нашого значення свого не втратила, а ще високо шанувалася. Але прадід мій Григорій Васильович пішов за Іваном Мазепою у 1708[18] році і в час тих розрухів десь був забитий, що стало фатальним для нашого роду, адже досі його представники приставали на бік сильних, хоч, треба признати, завжди програвали: поставивши на Тетерю і сподіваючись зажити належного становища у Польській державі, якої були записною шляхтою, вони втратили маєтки, а поставивши на Івана Мазепу, втратили можливість посідати високі посади в Козацькій державі російської протекції[19]. Наш дід, Петро Григорович, відтак залишився сиротою, очевидячки, власних маєтків не мав, бо майно мазепинців було російською владою конфісковано[20], через що юність його пройшла в тітчиному домі, тобто в домі одного з наймогутніших козацьких полковників, який був аж такий спритний, що й сам, бувши мазепинцем, швидко винюхав, куди дує вітер, незагайно перекинувся на російський бік, а пізніше сягнув і гетьманської булави. Саме тому Петро Григорович міг спокійно навчатись у Київській академії, а потім став людиною Данила Апостола: ні він сам, ні його нащадки згодом вищих чинів у Гетьманщині досягти не змогли, тобто полковницьких чи генеральних – їхня місія стала укріпити власне становище у другому ряді. Це значило, що великих маєтків дід доступитися не міг, але достатні здобув. Достатні для однієї родини, а не для трьох, бо мав трьох синів, якщо виключити четвертого, Йоасафа, який постригся в ченці.

Я ще раз переглянув родовідну, накреслену Петром Михайловичем, і побачив ще