Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Хтось шукатиме певного ключа, ко-ментаря, щоб зрозуміти, що ж сказано насправді. Але невідомо, чи такий ключ можна знайти. Цінність в іншому: такий текст працює як детонатор — короткий спалах, що розганяє реакцію нашої уяви. Коли ми потрапляємо на територію гіпотетичного, недомовленого, багатошарового — це і є суперсюжет. Сюжет сюжетів. Історія, що відсилає до маси інших історій. Ми думаємо, що читаємо Джойсового «Улісса»? О ні, ми ніколи не читаємо тільки його. Водночас перед нами і Гомер, і Шекспір, і сучасні Джойсу романи, і проповіді єзуїтських отців, і вчені розвідки про історію Ірландії. Все в одному — ось формула суперсюжету. І хай не кажуть, що ці тексти ні про що. Це цілі фабрики історій.

Нарешті, форма. Також зрозуміло. Складний синтаксис (фани Оксани Забужко знають), щільність метафорики та інших тропів, алітерації та словесна гра. Відступи й рефрени, складна лексика, специфічна лексика, архаїчна лексика, сленг і новотвори — про все можна сказати просто, а можна — складно. Й інколи таку ускладненість перетворюють на прийом. Навіщо? Та хтозна. Можливо, щоб відобразити всю непростоту світу чи еклектичність власного авторського мислення? Якщо перед нами не хаотичний у своїх починаннях початківець чи мані-як-писака, який зумисно хоче поплавити мізки своїх читачів, то складний текст, вочевидь, відбиває складну картину свідомості. Ми ж не скажемо, що пізній Пікассо розівчився малювати або збожеволів? Дилетантське «і я так можу» розбивається об факт визнання іспанця численними критиками та 100 мільйонів доларів, за які продано одну з його картин. Для структуралістів і формалістів, що зрозуміло, форма визначає естетичну потужність твору. Для нас — вона один із факторів, котрий може суттєво ускладнити читання тексту, проте й збагатити його сприйняття.

Фактори складності: деталізація

Хтось, здається Геґель, говорив, що як факти не пасують його теорії, то тим гірше для фактів, бо теорія правильна. Не можу бути таким певним себе (чи таким самовпевненим), але п’ять рівнів складності тексту, якщо їх розглянути з огляду на чотири фактори, які цю складність продукують, виглядатимуть так:

У цьому розділі й далі всього лише спроба співвіднести з цими рівнями складності окремі тексти та цілі жанри. Спроба, однак, залишається гіпотетичною. Віримо ми цифрам чи ні, зрозуміло одне: варто мати досвід читання легших текстів, щоб перейти до складніших — досконаліших.

III. Мама Франкенштейна: складне читання

Поділ літератури і культури загалом на елітарну та масову давно застарів. Простіші для сприймання тексти, твори для загалу — для публіки, починають активно циркулювати з ХVIII сторіччя, але не тому, що їх не було раніше, а завдяки успіхам видавничої галузі, зокрема у продукуванні періодики. Перші газети з’являються в Голландії, Німеччині та Британії ще у XVII сторіччі, а через сто років вони вже повсюдно друкують пригодницькі серіали з продовженням. Трем очікування наступного числа, в якому розв’язка детективної повісті, жахливий фінал готичного оповідання чи продовження любовних пригод, знайомий читачам усього ХІХ століття та й більшої половини ХХ. Дюма, Верн, Конан Дойл і Сіменон завдячують своєю популярністю якраз серійним виданням; та й написали вони стільки, бо читачі не хотіли розлучатися з улюбленими героями (про Комісара Меґре майже 300 романів!).

Читацькі уподобання починають керувати сюжетами авторів. Конан Дойл скинув Голмса у Райхенбахський водоспад і змушений був покаятися; Сіменон з подібним експериментувати навіть не намагався. Підкорення автора смакам публіки, власне, й стає визначальною рисою масової літератури. Ще й досі письменники та письменниці опиняються перед вибором: писати, що прагнеш, чи прагнути догодити читачеві. Простіший текст — значить, більша кількість його прийме і прийде по наступний. Один із родоначальників легкої літератури ХІХ сто-річчя Едвард Булвер-Літтон, британський лорд, який літературою заробив величезні статки, писав, що читача цікавлять сюжети таємничі та жахливі. Дайте читачам очікуване, але не напружуйте їх, і вони віддячать вам популярністю. Одначе така література отримала незавидну репутацію примітивної. Bulwer literature — пізніше ім’я засновника було перекручене, і її почали називати бульварною.

Опір високочолих критиків не заставив себе чекати: у другій половині ХІХ сторіччя Метью Арнольд, британський вчений та літературознавець, вимагає протиставити справжню культуру хаосу культури популярної. Серед адептів цієї ідеї уже у ХХ сторіччі — відомий поет і критик, лауреат Нобелівської премії з літератури 1948 року Томас Стернз Еліот, іспанський філософ і автор відомого трактату «Бунт мас» (1930) Хосе Ортеґа-і-Ґассет, німецький письменник, лауреат Нобелівки 1981 року й автор книжки «Маса і влада» (1960) Еліас Канетті. Критично до масової культури були налаштовані всі учасники Франкфуртської теоретичної школи з її чільним мислителем Теодором Адорно. А світ все одно любив комікси та готичні романи.

Щойно від 60-х років ХХ сторіччя стали чутні голоси на захист популярних жанрів. Й не лише в літературі. Але це вже був світ після «Бітлз», Воргола, Гічкока та мегауспіху романів «У дорозі» Джека Керуака, «Хрещений батько» Маріо П’юзо чи «Колекціонер» Джона Фаулза.

Десь тоді почали розуміти, що масові жанри не просто експлуатують інтерес публіки до «жовтих» тем та інших непристойностей, а певною мірою здатні компенсувати чи й гасити деструктивні імпульси з глибин нашого єства. І оскільки несвідоме є у всіх (упродовж ХХ сторіччя психоаналіз переміг остаточно), то всім потрібен цей харч, якими б примітивними не здавалися ми комусь, коли сіпаємося в рок-н-ролі (що особливо жахало Адорно) чи регочемо з тупуватих жартів стенд-ап коміків.

Всі тексти другого рівня, що про них йдеться у цьому розділі, мають справу з невідомим — таємницями, які буденним розумом осягнути важко. Які табу. На яких знак «заборонено». Це робить їх глибшими за прості ланцюжки пригод, авантюрних, любовних чи кумедних, а їхнє читання — складнішим. Їхні страхи залишаються жити всередині нас навіть після згасання сюжету, й добре, якщо ми навчилися давати собі з ними раду. У 1818 році Мері Шеллі публікує роман «Франкенштейн, або Сучасний Прометей»; вона породжує не лише історію про амбітного вченого та його жахливе творіння, але й викликає з дитячих споминів та страхів цілого континенту фантазію про загрозу, що проявиться не в якомусь закинутому будинку чи таємному закапелку лісу, — ні, монстр прийде за нами туди, де ми є. Майже одночасно Ернст Теодор Амадей Гофман запустить в нашу уяву цілу серію таких насправді добре знайомих нам потвор — і Людину Піску, і Цахеса-Цинобера, і Двійника-Доппельґенґера.