Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

У літератури є танатичний полюс, і читати подібні тексти вже не так просто, як бадьорі авантюри Дюма. Хтозна, можливо, страх маскує наближення до істини?

1. Едґар По і простір смерті

Мені завжди здавалося, що Едґар По пише про жах просто, щоб показати жах. У нього немає ні релігійної спонуки середньовічних християнських проповідників, які лякали паству пеклом, аби навернути її до спасіння, ні просвітницької мотивації пізніших століть (як-от застерегти, чим можуть обернутися непродумані експерименти божевільних професорів), немає також і тіні комерційного бажання злякати читача, щоб заплатив знову і трусився над наступною книжкою. Він просто бачить жах. Так трапилось, що його свідомість — майже суцільний жах. І По пише те, що бачить.

Едґар По є одним із перших американських письменників. До нього в США хіба Фенімор Купер, Вашинґтон Ірвінґ та Натаніель Готорн, хоча й вони не набагато старші — добра література в Штатах починається тільки у 20-х роках ХІХ сторіччя. Тому ґрунтом для По, як і, скажімо, для Ірвінґа («Ріп Ван Вінкль», «Таємниця Сонної улоговини»), стає британська готична проза другої половини XVIII сторіччя. Це щодо літературної традиції. Але власна свідомість (й несвідоме) диктували йому, вочевидь, куди більш лячні образи.

Едґар не пам’ятав своїх справжніх батьків — з 1810-го, коли хлопцю виповнився 1 рік, його виховував багатий дядько, який пізніше зрікся небожа через скандальну поведінку. Біографи сходяться на тому, що страх бути покинутим По відчував повсякчас, й саме цей страх був, швидше за все, причиною його алкоголізму. Він гостро переживав утрати друзів та родичів (наприклад, смерть названої матері), й вважають, що найсерйозніший удар його психічному стану завдала у 1842 році смерть Вірджинії Клем, 22-річної дружини письменника. Щодо неї По також мав значний комплекс, оскільки Вірджи-нія була його двоюрідною сестрою й одружилися вони, коли їй щойно виповнилося 13 (недаремно Набоков зараховує Вірджинію до легендарних німфеток). Попри те, що дівчина померла від сухот, По був схильний звинувачувати у трагедії себе. Для нього вона значила стільки ж, скільки Лаура для Петрарки — ідеальна жінка, мертва жінка.

У своєму есе «Поетичний принцип» Едґар Аллан обґрунтовує романтичний метод письма: найпоетичнішим сюжетом є смерть красивої молодої дівчини. Або спогад про її смерть, як у його найбільш відомому вірші «Ворон». Комплекс вини після смерті Вірджинії, помножений на спеку алкогольних марень, безкомпромісно вів По до смерті (найвірогідніше, менінгіт), але так само обернувся потужним творчим імпульсом. Саме після фатального 1842 року він пише найкращі свої поезії («Ленор», «Ворон», «Улялюм», «Анабель Лі») та макабрич-ні оповідання («Прірва та маятник», «Маска червоної смерті», «Овальний портрет», «Факти у справі М. Вальдемара»). У той же час з’являються й перші — взагалі перші в літературній історії — детективні оповідання «Убивство на вулиці Морґ», «Таємниця Марі Роже», «Викрадений лист» і «Золотий жук». Страх, смерть і провина керують свідомістю Едґара; він вглядається в них, доки вони не починають проступати у його текстах.

Французький теоретик Моріс Бланшо у праці «Простір літератури» взагалі вважає смерть найглобальнішою темою письменства. Чим ближчим є художній текст (читаймо — і полотно, і пісня, і фільм) до переживань, пов’язаних зі смертю, тим потужнішим буде його вплив на читача. По завжди пише про смерть. Ні про що інше, за окремими винятками (як-от у «Викраденому листі», де фігурує тільки шантаж). А оскільки він ще й має потужну фантазію та уміє писати (в сенсі доброго стилю), то його тексти не загубилися в плині літературної історії, а продовжують діяти на своїх читачів.

Хоча це всього лише готична фантастика та детективні сюжети, їх ніхто не зважиться зарахувати до масової літератури, затаврувати як «чтиво», що не має глибини та лячних прозрінь. По якраз прозирає всередину людської психіки, причому так ефективно, що й досі нотатки його макабричних мандрівок не втрачають сили. Як ми читаємо новели та оповідання По? Нас тримає в напрузі ситуація, в яку потрапили персонажі, декорації стають все більш похмурими, а знаки — все більш зловісними. І от у фіналі, коли читання і чекання сягають піку, з-за лаштунків інтер’єру з’являється найжахливіша постать… Ми зазнаємо емоційного струсу й відкладаємо книжку. В нашій голові у божевільному темпі обертаються коліщата уяви, скачуть тривожні óбрази, думки змішуються в суцільний хаос. По бере нас за руку й веде крізь терени, повні пітьми та жаху. Нам елементарно страшно відкривати книжку знову, але ми робимо це й читаємо далі, щоб вже остаточно забути про сон. Це розбуджене автором багатство наших асоціацій і приховуваних раніше від самих себе особистих примар заполонює нас і ускладнює нам читання. По, як і його сучасник Микола Гоголь (обоє народилися у 1809 році), закидає читача вглиб таких нестерпних і, водночас, таких принадних страхіть. Давньогрецька трагедія? Література жаху — це і є наша сучасна давньогрецька трагедія. І коли похмура постать скидає нарешті маску, ми переживаємо стовідсоткової міцності справжній античний катарсис.

Заздрісники довкола По подбали, щоб у пам’яті сучасників письменник, після своєї смерті у 1849 році, залишився наркоманом, алкоголіком та невдахою. Не те, щоб він не давав приводів: в університеті мав купу картярських боргів, які довелося гасити дядькові, у військовій академії дебоширив (так, два роки Едґар Аллан, бажаючи дисциплінувати себе, провів у Вест-Пойнті), з журналів, де потім працював, його погрожували звільнити, а один раз таки звільнили за пияцтво. Плюс роман з одруженою жінкою після смерті його дружини, який він й не думав приховувати, через що перед ним зачинилися двері всіх літературних салонів Нью-Йорка та Бостона. Скандалістом — так, проте невдахою По не був (наркоманом, до речі, теж). Утім, зусилля обмовників не минули марно: пуританська, добропорядна Америка майже на сторіччя забула одного з кращих своїх письменників. Натомість доволі швидко про нього дізналася Європа.

Найбільшим континентальним фаном Едґара По став не менш скандальний і не менш алкогольно залежний (та ще й таки наркоман — гашиш, опій) відомий французький декадент і поет-символіст Шарль Бодлер. Він відкрив для себе творчість американського автора наприкінці 1840-х (коли По вже 30+, а Бодлеру ще немає 25), перекладав його, писав про нього і, врешті, намагався наслідувати. Звісно, родоначальнику «проклятих поетів» імпонував якраз похмурий, безнадійно інтоксикований спиртом та зневірою поет, що вглядається в жах небуття. Де проза має час поступово нарощувати напругу, поезія говорить концентровано, одномоментно. Це найкорот-ший шлях до осяянь, в яких не знати — чи надія, чи розпач. Поет шукає таких осяянь навіть у буденних речах,