Читати книгу - "Серце пітьми"

дуже близько від нас, ховався в проклятому димі корч. Не можна було гаяти ні секунди, і я підвів пароплав до самого берега — туди, де, як я знав, було глибоко.

Ми повільно просувалися крізь навислі кущі, між тлуму зламаних гілок і листя, що сипалося прямо на нас. Стрілянина внизу вщухла, як я і передбачав: енергія подорожніх швидко вичерпалася. Я закинув голову назад: повз мене промайнула стріла, влетівши в одне вікно буди та вилетівши в інше. Зиркнувши повз божевільного стернового, який кричав і трусив розрядженою гвинтівкою, я побачив на березі невиразні фігури людей, що бігли, зігнувшись мало не вдвічі, стрибали, сновигали в пітьмі, далекі, розпливчасті й ледве помітні. Щось велике постало у повітрі перед вікном, гвинтівка полетіла за борт, а чорношкірий, раптом відступивши назад, кинув на мене незвичайно глибокий зухвалий погляд і впав мені під ноги. Головою він двічі вдарився об стерно, а кінець того, що виявилося довгою палицею, гепнув об маленький стільчик і перекинув його. Спочатку здавалося, наче, вирвавши цю річ у когось на березі, мій підлеглий втратив рівновагу від надмірних зусиль. Та коли тонкий дим розвіявся і ми оминули того корча, і я, дивлячись уперед, побачив, що ярдів за сто матиму можливість відійти подалі від берега, в цю мить я відчув ногою щось тепле і вологе, тому змушений був глянути вниз. Стерновий, перевернувшись на спину й дивлячись просто на мене, обома руками схопився за палицю. Це був держак списа, кинутого чи просунутого у вікно буди, — він застряг йому в боці, трохи нижче ребер: наконечник зайшов глибоко в тіло, спричинивши страшну рану, а мої черевики були всі в крові. Біля стерна розлилася блискуча темно-червона калюжа, а очі бідолашного негра дивно світилися. Стрілянина розгорілася знову. А негр далі тривожно дивився на мене, стискаючи списа, як щось дорогоцінне, ніби боявся, що я спробую забрати цю зброю у нього. І мені довелося докласти чималих зусиль, щоби відвести від нього погляд і стежити за стерном. Однією рукою я намацав понад головою паровий свисток і похапцем сіпнув за мотузок кілька разів поспіль. Одразу ж сердиті та войовничі крики стихли, а потім із глибини лісу вирвався довгий тремтливий зойк, сповнений смертельного страху і непогамовного розпачу, наче в той момент остання надія полишила землю. У кущах зчинився гармидер, потік стріл припинився, продзвеніло лише кілька поодиноких пострілів навмання, а потім — тиша, в якій кожен удар колеса бив мені у вуха. Я саме різко повертав стерно праворуч, коли у дверях з’явився розгарячілий і схвильований подорожній у рожевій піжамі.

— Начальник мене послав… — почав було він офіційним тоном, але раптом замовк. — Боже! — зойкнув, помітивши пораненого.

Ми, двоє білих, стояли над ним, і його сяйливий запитливий погляд упав на нас обох. Клянуся, мені здавалося, наче він зараз візьметься допитувати нас зрозумілою мовою, але він помер, не вимовивши ні звуку, не поворухнувшись, ба навіть не здригнувшись. Лише останньої миті, ніби у відповідь на невидимий нам знак чи шепіт, який ми не могли почути, він важко насупився і його чорне обличчя перетворилося на маску смерті, набувши неймовірно суворого, замисленого, грізного виразу. Сяйво запитального погляду хутко погасло, й він став скляним і порожнім.

— Впораєтеся зі стерном? — нетерпляче спитав я агента. Той засумнівався, але я схопив його за руку, і він одразу ж зрозумів, що заперечувати мені годі. Правду кажучи, моїм єдиним, але дуже палким бажанням було перевдягти черевики і шкарпетки.

— Він мертвий, — пробурмотів бідака вражено.

— Жодних сумнівів, — відповів я, смикаючи, наче божевільний, за шнурки на взутті. — І, до речі, я вважаю, що й пан Курц теж уже мертвий.

Та думка гвіздком устрягла мені в голову. Я був страшенно розчарований, наче мені відкрилося, що весь цей час я ганявся за чимось примарним. Більшого відчаю я, здається, ніколи не відчував. Так ніби я здолав увесь той шлях з єдиною метою: поговорити з паном Курцом. Поговорити з… Я жбурнув черевик за облавок, і мені відразу сяйнула думка, що саме цього я й прагнув — поговорити з Курцом. Мені відкрилася дивна річ: цю людину я ніколи не уявляв собі, так би мовити, за роботою, а лише — за розмовою. Я не сказав собі: «Тепер я ніколи його не побачу» або «Тепер я не зможу потиснути йому руку», але — «Тепер я ніколи його не почую». Я думав про цю людину як про голос. Звичайно, з ним були пов’язані якісь учинки. Хіба не повторювали мені звідусіль, із замилуванням та заздрістю, що він зібрав, виміняв, виманив або украв слонової кістки більше, ніж усі агенти разом узяті? Але не в цьому річ. А у тому, що він був обдарованою істотою, і з усіх його талантів найбільш реальним був його дар красномовства — дар слова, дар приголомшливий, просвітительський, найшляхетніший і найжалюгідніший водночас, пульсуючий струмінь світла або оманливий потік із серця непроникної пітьми.

Вже другий черевик полетів у надра цієї проклятої ріки. «Господи! — подумав я. — Все скінчено. Ми спізнилися, він зник, і дар його пропав. Він убитий списом, стрілою або дрючком. І тепер я ніколи не почую, як він говорить». У тому гóрі змішалися всі відтінки емоцій, навіть безмежне страждання, яке чулося у дикунському витті серед цих кущів. Я не міг би відчути більшу самотність і спустошеність, навіть якби у мене відняли віру чи я збився б із свого життєвого шляху… Гей, хто це там так важко зітхає? Абсурд? Може, й абсурд. Боже, невже людина не може… дайте ж мені дещицю тютюну!

На мить запала глибока тиша, а потім спалахнув сірник і вималювалося худорляве, виснажене обличчя Марлоу, порите вертикальними зморшками: повіки він мав заплющені, вигляд у нього був уважний і зосереджений. Наш приятель розкурював люльку і полум’я хиталося, то висвітлюючи, то ховаючи вночі його обличчя. Сірник погас.

— Абсурд! — вигукнув він. — Щó я можу сказати… Ось всі ви, кожен із вас пришвартований — маєте по дві хороші адреси… Вгрузли, як судно на двох якорях: м’ясник за одним рогом, поліцейський за іншим, у вас чудовий апетит, і температура нормальна — чуєте! — нормальна від початку до кінця року. А ви кажете — абсурд! Абсурд всюди! Абсурд! Хлопці, дорогенькі, чого можна чекати від людини, яка рознервувалася настільки, що щойно викинула за борт пару нових черевиків?! Зараз я думаю: дивно, що я ще не плакав тоді… Чесно кажучи, я пишаюся своєю силою духу. Мене зачепило за