Читати книгу - "Серце пітьми"

живе, адже я втратив неоціненний привілей послухати цього талановитого Курца. Але я, звичайно ж, був неправий. Той привілей чекав на мене. О так, я почув більш ніж достатньо. І я був правий щодо його голосу. То було щось більше, ніж просто голос. І я почув його — той голос, й інші голоси (всі вони були не просто голосами), — і пам’ять про той час постійно зі мною, невидима, як чимраз тихіший відгомін вібрації якоїсь всеохоплюючої балаканини, дурної, жорстокої, дикої чи просто безглуздої. Голоси, голоси… жодного сенсу… І навіть сама та дівчина… тепер…

І він надовго замовчав.

— Врешті я переміг примари його талантів брехнею, — знову почав Марлоу раптом. — Дівчина? Що, я сказав — дівчина? Ні, вона тут ні до чого. Вони — я маю на увазі жінок — завжди ні до чого. Ми повинні допомагати їм залишитися у їхньому власному прекрасному світі, а вже наш нехай занепадає. О, вона геть тут ні до чого… Чули б ви, як пан Курц — цей воскреслий труп — говорив: «Моя наречена». Ви одразу б непомильно зрозуміли, що вона там ну геть ні до чого.

А той високий лоб пана Курца! Кажуть, волосся іноді росте й після смерті, але цей… гм… суб’єкт був напрочуд лисий. Дика пустка погладила його по голові — і, погляньте: ось вам куля, куля зі слонової кістки; вона попестила його — і він зачах; вона його прийняла, полюбила, обійняла, проникла у його вени, поглинула його плоть, з’єднала свою та його душі, провівши низку незбагненних інкарнаційних церемоній. Він був її розпещеним і заніженим улюбленцем. Слонова кістка? Ну ще б пак! Купи слонової кістки, гóри! Стара брудна халупа була набита нею. Можна було подумати, що по всій країні не залишилося жодного бивня — ні на землі, ні під нею. «В основному викопні», — зневажливо зауважив тоді начальник. Але кістка була не більше викопною, ніж я, — просто там її називали викопною, якщо кістку викопали з землі. Виявляється, негри іноді й справді закопують слонові бивні у землю, але, очевидно, недостатньо глибоко для того, щоби врятувати талановитого пана Курца від його долі. Ми повантажили бивні на пароплав, склавши чимало з них на палубі. Таким чином, він міг бачити і насолоджуватися ними, поки це було можливо, тому що вміння оцінювати користь залишалося з ним до останнього. Чули б ви, як він казав: «Моя слонівка!» О, я його чув. «Моя наречена, моя слонова кістка, моя станція, моя річка, моє…» Все належало йому. Затамувавши подих, я чекав, що пустеля от-от вибухне таким розкотистим сміхом, від якого здригнуться пришпилені до неба зірки. Все належало йому — але це були дрібниці. Важливо було знати, кому належав він, які сили пітьми вважали його своїм. Від цих думок мурашки починали бігати по тілу. Було неможливо — і навіть небезпечно — робити якісь висновки. Він займав високе місце серед демонів тієї землі — я кажу буквально. Вам того не зрозуміти… Тільки не вам… У вас тверда земля під ногами, ви оточені родиною, сусідами, які готові вас привітати чи, крадькома прослизнувши між м’ясником і поліцейським, накинутися на вас, відчуваючи священний жах перед скандалом, шибеницею та божевільнею. Ви не годні бодай уявити, у які первісні далі може забрести ніким нестримувана людина, приречена на самотність — цілковиту самотність, де нема навіть поліцейського, де навколо тиша — цілковита тиша, де не почуєш лагідного голосу доброго сусіда, котрий шепоче вам про громадську думку. Ці дрібниці якраз і творять ту велику різницю. Коли вони зникають, ви мусите покладатися лише на ваші вроджені здібності, на власний потенціал. Ви, звичайно ж, можете виявитися дурнем і піти не туди, чи надто тупим, аби не помітити нападу сил пітьми. Клянуся, ніколи ще жоден дурень не сторгувався з дияволом за свою душу: чи то дýрні були занадто дурнí, чи то диявол їм траплявся занадто демонічний, хтозна. Або, може, ви належите до екзальтованих істот, абсолютно глухих і сліпих до всього, крім небесних знамень і звуків. Тоді земля для вас — лише місце тимчасового прихистку, і я не можу сказати, чи це ваша втрата, чи ваш виграш. Проте більшість із нас не належить ні до перших, ні до других. Для нас земля — це місце, де ми живемо, де ми повинні миритися з краєвидами, повними звуків і запахів, навіть якщо це запах зігнилого бегемотячого м’яса, і не вмирати від них. І тоді, ви ж розумієте, саме тоді на сцену виступає наша витривалість, віра в нашу спроможність видовбати яму і поховати ту гнилизну якнайглибше, а ще відданість — відданість не собі, а непосильній карколомній справі. А це досить складно.

Зрозумійте, я не намагаюся виправдати когось чи щось пояснити — я прагну сам збагнути пана Курца (чи то пак, тінь пана Курца). Цей неупокоєний дух, прилинувши з Нізвідки, удостоїв мене честю почути дивовижні зізнання, перш ніж зникнути навіки. Саме тому він розмовляв зі мною англійською. Справжній Курц почасти здобував освіту в Англії, і — як він часто сам любив повторювати — його коріння було в правильних місцях. Курцова мати була наполовину англійкою, а батько — наполовину французом. Його творила уся Європа; слово за словом я дізнався, і саме вчасно, що «Міжнародне товариство з викорінення дикунських звичаїв» доручило йому написати звіт, який можна було б використовувати у подальшій роботі. І він написав. Я його бачив. Читав. Він дуже красномовний, неймовірно красномовний, але, на мою думку, надто пишний. Він знайшов час написати звіт дрібним почерком на сімнадцяти сторінках! Але, мабуть, написав Курц його до того, як… ну, скажімо, його нерви розходилися й спонукали бути головним під час опівнічного танцю, який закінчився неймовірними церемоніальними обрядами. Згодом я, на свою прикрість, довідався, що обряди ці відбувалися на його честь… ви розумієте? На честь самого пана Курца. Але звіт був прекрасний. Утім, тепер, коли знання мої поповнилися, вступний абзац видається мені зловісним. Курц розвивав думку, що ми, білі, вже досягли певної стадії розвитку, а відтак «повинні здаватися їм (дикунам) істотами надприродними за своєю природою. Ми до них приходимо могутніми, немов боги», — і так далі й тому подібне. «Просто скориставшись нашою волею, ми можемо домогтися влади необмеженої у часі й просторі» і т. д., і т. д. Починаючи з цього місця, він злетів у небеса і прихопив мене зі собою. Заключні фрази були чудові, але їх важко було запам’ятати,