Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Зі мною все добре, — сказав, дивлячись спідлоба, і пішов з чашкою у внутрішній двір через двері кухні. Сів на лавці біля кущів самшиту, дістав цигарку.

— Артур, господарям не подобається, що ти палиш у них вдома.

— Добре, — він підвівся і, з кавою в одній руці і цигаркою в іншій, пройшов назад у кухню, через неї — у вітальню і на вулицю.

— Розкажи мені, що трапилось! — батько йшов слідом, не відстаючи ні на крок.— Раптом я зможу допомогти!

— Мені ніхто не може допомогти! — Артур зупинився і різко розвернувся до батька, стоячи на краю тротуару. — Ні ти, ні твої брати, ні твій Бог! Ти кажеш, що він — Бог любові?! То поясни мені, чому цей твій Бог посилає жахливу смерть тим, хто її не заслуговує?!!!

— Смерть? Ти про що? — Олексій вперше бачив сина настільки розбитим. Надрив у голосі сина не передавав усього болю, що їв його зсередини і батько це розумів. Він хотів підійти і обійняти сина, але Артур відступив назад, зійшовши на дорогу.

— Твій Бог вбив Злату!!! Вона не заслужила! Не заслужила!.. — голос тремтів і підступали сльози.

— Злату? Це та дівчина з аеропорту?.. — син розповідав про неї і чекав її дзвінка. Дівчина не дзвонила вже стільки часу, і Олексій забув про її існування, на відміну від Артура, котрий нібито “відривався” в чужій країні. — Що з нею сталося? Хто тобі це повідомив?

— Жека…

— Сину, шляхи Господні…

— Замовкни!!! Не говори мені про свого Бога!!! Його не існує!

— Артуре, — батько рушив уперед до сина, той відступив назад, на проїжджу частину. Залунав сигнал авто і Артур відчув сильний поштовх у спину, його підкинуло вгору, і далі все затягло темрявою.

 

Повіки важили, здавалося, цілу тонну. Відкрити очі було неможливо. Вузька щілина світла різонула по очах. Краще закрити. Все тіло важке й неслухняне, голова гуде.

Хто я? Я — Артур.

Де я? Щось тихенько пищить у такт з його пульсом. Напевно, це лікарня.

Що сталося? Я сварився з батьком, відступив назад, удар… Бляха… Мене збила машина. Треба знову відкрити очі й роззирнутися. Очі не відкривалися. Набряклість повік не дозволяла їх розплющити нормально.

Ноги ворушилися — добре, руки… щось не так із лівою рукою. Мабуть, перелом. Якісь незрозумілі пекучі відчуття в животі, голова гуде, мабуть, струс мозку. В роті якась пластикова штука, треба її прибрати… Права рука почала повільно підніматися, але щось не пускало. Рука зафіксована до краю ліжка, в руці голка крапельниці.

Стогін зірвався з вуст Артура. Батько, котрий сидів поруч, покликав медсестру, і та вколола знеболювальне у крапельницю. Стало трохи легше.

— Сину, пробач мені… — сказав батько.— Через сварку зі мною ти вийшов на дорогу і тебе збила машина…Лікарі кажуть, що ти одужаєш. Ти молодий, сильний. Згодом ти станеш на ноги, і все буде добре.

Про струс мозку, тріщину черепа, зламану в трьох місцях ліву руку, поламані ребра, порвану легеню, розірвану селезінку, видалену лікарями, а ще численні забої — батько в момент пробудження сина не сказав.

Артур лежав і думав, що без Злати добре йому може і буде, але навряд чи так, як було б із нею…

Згадалася розмова з Жекою в аеропорту: “Хочу побачити твої муки, а то всі страждають, а в тебе така пика задоволена, що так і хочеться стерти з неї цю твою фірмову посмішку”

Тепер ти це побачиш, друже… ти побачиш.