Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 17

Ось вже кілька днів минає у весільних клопотах. Здається, що ми на фінальних стадіях і Розалія вперто продовжує переконувати мене в тому, що все добре і залишилося лише затвердження кількох дрібних питань. А я так само продовжую їй вірити, хоча й розумію, що вона напевно потребує моєї допомоги, але ніколи більше не попросить про це. Напевно так буде до кінця життя, а я ж встигла зробити лише малесеньку послугу – врятувати від комісії магічних справ. Ну добре, не дрібну й фактично поки нікого не врятувала, проте все це лише попереду.

Поки ж приміряю весільні сукні у найкращих салонах Кепітелії, столиці нашого славного королівства Ендоран. А їх стільки… І такі, і сякі, і прямі, і короткі, і симетричні, і асиметричні, з мереживом і без, з рукавами і без, з горловиною і без, з додатковими прикрасами… При тому при всьому – це лише третій салон, а втомитися я встигла так, наче взяла участь у щорічному магічному турнірі, потім перенеслася в майбутнє та зробила це й там і так по колу знову й знову.

– Ну як тобі?– схоплюється Розалія, коли я виходжу на імпровізований подіум у черговій білосніжній сукні.

Ми обираємо найпрактичнішу і ту, у якій зможу рухатися, тож проходжу у кожній певне випробування на стійкість та витривалість. Деколи ця затія вдається не дуже і Ейнару доводиться мене ловити. Крейг же заливисто регоче своїм сильним басом, навіть не намагаючись самому встати з чергового м’якесенького крісла. А моя скромна і досить кровожерлива особина з радістю б помучила його і заставила б зробити те саме, що і я. Тоді б він і зрозумів, як це.

До речі, поняття не маю, чому обирати сукні зі мною пішли ще й брати. Коли вони нам потрібні, то ніколи не знайдеш, а тут з’являлися ще й раніше за нас у кожному салоні, немов знаючи, куди підемо далі. Підозрюю, цьому їх напоумив Даріс, а важелем тиску стала погроза залишитися братам без доступу до стаєнь та лабораторій. Ох, що ж там таке, що воно настільки вразило братів? Хоча вони справді неначе маленькі діти. Мабуть, нічого особливого, а щось нове просто дух захоплює.

– Ця навіть гірша, ніж попередні,– відповідає Ейнар на запитання сестри, про яке вже геть встигла забути.

– Ой, та що ти взагалі знаєш? Про кожну сукню таке говориш, але як на мене, цей високий комір – це саме те, що потрібно Даяні. Явно прикриє друге підборіддя. Ще й надто товсту шию,– підморгнув мені Крейг і я скривилася, кинувши в брата легке заклинання. Той же лише його розвіяв, проте були б ми не в салоні... 

Проте коли я таки наважилася вдягнути наступну претендентку та вийшла з-за повороту, всі просто повідкривали роти від здивування та захвату. Нічим непримітна простенька сукня перетворилася на мені у суцільний витвір мистецтва, що неабияк вражав своєю елегантністю, гідною королеви. І хоч сукня коштувала найменше – виглядала вона в сто разів краще за будь-яку іншу.

– Це вона. Та сама, що створена просто для тебе,– вигукнув Крейг і аж підскочив зі свого місця…аплодуючи?

– Ми купуємо цю сукню,– приєднався й собі Ейнар, а я просто стояла і посміхалася з того, що вони настільки захопилися, що навіть не запитали моєї думки. Але о так, я була тільки за. Це була неабияка знахідка і моя скромна особина надзвичайно сумнівалася, що зможе знайти щось краще.

Покружлявши ще трішки перед братами і Розалією, що продовжували вихваляти чудову роботу майстрів, вирішила ще й самій помилуватися. Спершу просто немов позувала і приміряла «вигляд» нареченої під вінцем, а потім все плавно перейшло у звичайнісінькі кривляння. Я хмурилася, надувала щоки, ставала в позу бодібілдера, витанцьовувала танок лицаря під дружній регіт рідних.

Ця дивна безтурботність вражала мене саму. Вперше за весь час змогла повноцінно розслабитися і не думати ні про що, дуркуючи в колі сестри та братів. Проте це тривало не так уже й довго. З’явилося дивне відчуття, наче за мною хтось стежить і я, не припиняючи пародіювати свого нового нареченого з його манерою немов королівської ходьби, почала виглядати небажаного спостерігача.

Спершу думала, що то працівниці ательє нишпорять і сунуть свого носа куди не треба, але тоді знову поглянула в дзеркало і побачила відображення. Не вірячи очам роззирнулася і застала… Так-так, Даріса Мортея, що реготав біля вікна, а на його обличчі застиг вражений вираз. Він не так лютував через те, що пародіюю саме його, як був у захваті. І я була безпоняття чи то від сукні, чи то від майстерної пародії, показаної кращою пародисткою академії магії. Хоча не знаю, може туди вже й прийшов хтось кращий.

– Даяно, ательє скоро закриється,– відірвала мене від думок золотоволоса красуня і лише тоді я помітила, що Даріс уже зник в тумані, що часом оповивав Кепітелію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍