Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 18

До весілля залишалося ще зовсім трішки, проте здавалося, наче підготовка тягнеться цілісіньку вічність. Усе настільки осточортіло, що хотілося просто покликати ту саму жіночку з комісії з її супутником, притягнути когось, хто б затвердив шлюб, нарешті розшукати майбутнього чоловіченька і врешті-решт одружитися. Чомутак? А все надзвичайно просто – вже кілька днів не бачила його і щось мені підказує, що він навмисне не потрапляє на очі.

От чому в голову постійно лізе думка про те, що він от-от передумає? Я розумію, що заручини неможливо розірвати, але хтозна, що йому там на думку спаде. А за цим приходять підозри, що я зіпсувала якісь там плани, Даріс ніколи не хотів одружуватися і тут моя скромна особина надіслала лист та його примусили погодитися через високий статус. Хоча найбільше домінувала саме думка про те, що це було якесь парі, схоже на ті, після яких у нас в академії деякі адепти опинялися на самісінькому даху практично без одягу, зате в якихось чудернацьких аксесуарах, зачакловані настільки сильно, що наш декан не міг нічого вдіяти.

І це неабияк непокоїло, адже доля золотоволосої сестрички була в моїх руках та я не могла підставити її й цього разу. Особливо, коли все так добре починалося. Звісно, за винятком самого порушення і постійних наглядів з боку представників комісії з магічних справ. Хоча я б з радістю побачила їх пики після останнього візиту знову. Може таки пощастить… Ех, мрії-мрії, якби ж вони тільки здійснювалися.

Не встигла солодко заплющити очі, окрилена недавніми спогадами, як двері широко розчинилися. Приготувалася побачити Даріса, але його не було. Натомість у коридорі стояв якийсь гул, скрегіт, шкряботіння та повільні кроки, схожі на ходу дезійця (аналог зомбі).

Дрімота, що поволі підповзала і м’яко огортала мене, розсіялася так швидко, що й незчулася. Натомість прийшла дивна рішучість. Так-так, я при небезпеці не панікую та плачуся усім підряд, а обираю іншу тактику – атакувати першою. Проте потрібно подумати і про безпеку, правда?

– Сентрум калі безала,– повторюю як мантру, накладаючи найпотужніші заклинання на себе, кімнату та всі речі, що в ній знаходилися.

Те щось наближалося і я вже починала подумувати про те, щоб вибігти з кімнати та поглянути, що ж там. Цікаво ж, може. Проте мені не знадобилося цього робити, адже до кімнати залетів… ех, думала буде щось цікавіше, п’яний Даріс. Від нього настільки несло випивкою, що через морщення від запаху і накладання ароматичних заклинань, не одразу помітила причину шуму. Коли ж усвідомила, що відбувається, було вже практично запізно. Я встигла вловити лише кілька звукових ілюзій, але й тих таких коротких, що ніяк не могла зрозуміти контексту.

– Ти повинен…– здається це говорив саме король, але як він… Точно, Даріс же найкращий маг королівства. Звісно, що ж він явно бачився з королем і не один раз.

– У мене ніколи не буде дітей,– але для чого Дарісу знати такі, ем, цікаві подробиці про правителя Ендорану? Особисте, як-не-як.

– Я не можу зробити цього з нею!– ЩО? Це він про шлюб зі мною? Чи про спадкоємчиків? Або й зовсім не про мене…

У будь-якому разі я зрозуміла три простих речі. По-перше, я нічого не зрозуміла. По-друге, якщо мова йшла про мене, то нехай – відтепер наше весілля справді буде лише на папері. Між іншим, я горда особина, попри те, що і скромна та хоч так відстоюватиму себе. Не судилося щасливого шлюбу, то нехай. Переживу. А по-третє, у Даріса надто близькі відносини з королем і з тих не багатьох картинок чітко видно, що вони немов брати. Ще й Анхель, наш король, ставиться до нього як до рівні. Цікаво, що ж настільки їх зблизило?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍