Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

зараз я закричу, першою накинусь на нього і товктиму щосили. Тому він повільно підвівся і розчаровано мовив:

– Святенниця.

І вийшов. Я зачинила за ним двері, ключа не було.

Я була шокована, розлючена, налякана, у голові крутилися кровожерні діалектні прокльони. Трохи перечекавши, я знов лягла до ліжка, але світла не вимкнула. Що про мене можна було подумати, якою людиною я здавалася? Чому Хуан вважав, що має право про таке просити? Через славу вільнодумної жінки, яку давала моя книжка? Через ті політичні гасла, які я виголошувала? Можливо, то був не просто словесний турнір, гра, яка мала засвідчити, що я нічим не гірша від чоловіків, можливо, мій виступ охарактеризував мене як людину, зокрема вказав на мою доступність у сексуальному плані? А може, саме відчуття приналежності до того самого табору спонукало цього чоловіка без жодних сумнівів залізти до мене в кімнату, як спонукало Маріарозу, теж без жодних сумнівів, запросити до себе в кімнату Франко? А може, я сама заразилася тим невиразним еротичним збудженням, яке відчула в тій університетській авдиторії, а тепер несвідомо випромінювала його? Адже в Мілані я була готова переспати з Ніно, зрадити П’єтро. Але то була давня пристрасть, вона виправдовувала і жагу, і зраду, тоді як секс сам по собі, саме лише прагнення оргазму – ні, це не могло мене приваблювати, я була до цього не готова, це викликало в мене огиду. Чому той приятель Аделе в Турині вирішив, що йому можна розпускати руки, чому тепер Хуанові забажалося мене помацати? Що саме вони бачили в мені, що саме вони хотіли мені довести? Раптом мені згадалася історія з Донато Сарраторе. Не той вечір на пляжі на Іскії, який я описала в романі, а той випадок, коли він з’явився на кухні Нелли, а я тільки-но вклалася спати, він цілував мене і мацав, викликаючи в мені проти волі цілу хвилю насолоди. Значить, між тодішньою ошелешеною і наляканою дівчинкою, жінкою, яка зазнала нападу в ліфті, та жінкою, до кімнати якої тільки-но ввірвалися, був якийсь зв’язок? Значить, Тарратано, інтелігентний приятель Аделе, та венесуельський художник Хуан зроблені з того ж тіста, що й батько Ніно, залізничний контролер, віршомаз і продажний борзописець?

19

Я ніяк не могла заснути. До моїх напружених нервів і суперечливих думок долучився Мірко, який знову розплакався. Мені згадалася та сильна емоція, яку я відчула, коли взяла хлопчика на руки. Він ніяк не вгамовувався, і я не змогла стриматися. Встала з ліжка, пішла на голосний звук плачу і підійшла до дверей, з яких крізь шпарини пробивалося світло. Постукала, почула грубу відповідь Сильвії. Кімната була затишнішою від моєї, там стояла стара шафа, комод, двоспальне ліжко, на якому, схрестивши ноги, сиділа дівчина в коротенькій рожевій сорочині. У неї був лихий вираз обличчя. Плечі опущені, тильну сторону долонь вона втискала в простирадла, а на її голих стегнах, мов приобіцяна пожертва, лежав голенький Мірко з роззявленим, мов чорна діра, ротиком і заплющеними оченятами. Він весь дриґався і аж посинів від плачу. Спершу вона зустріла мене вороже, але потім полагіднішала. Сказала, що почувається невдатною матір’ю, не знає, що робити, її охоплює розпач. Потім буркнула: «Коли він не смокче груди, то завжди отак реве, може, він хворий, ще помре мені тут на ліжку». І коли вона це говорила, то більше не здавалась мені схожою на Лілу – нервові гримаси та витріщені очі робили її геть негарною. А тоді вона вибухнула плачем.

Плач матері і сина розчулив мене, захотілося обох їх обняти, притиснути до себе, утішити. Я шепнула: можна мені ненадовго взяти його на руки? Вона кивнула крізь схлипування. Я забрала від неї дитину, притисла до грудей і знову відчула потік запахів, звуків та тепла, немов після розлуки життєва снага хлопчика знову пливла до мене, радісно й квапливо. Я ходила по кімнаті, бурмочучи якусь імпровізовану літанію, геть безладну, якесь довге, безглузде освідчення в любові. Диво сталося – Мірко заспокоївся й заснув. Я тихенько поклала його обіч матері, але мені зовсім не хотілося з ним розлучатися. Я боялася вертатися у свою кімнату, десь у мені таїлася певність, що я знов застану там Хуана, і мені хотілося залишитися тут.

Сильвія байдуже мені подякувала, крижаним тоном перерахувавши всі мої чесноти: ти розумна, усе знаєш, умієш викликати до себе повагу, з тебе вийде гарна мати, пощастить же твоїм майбутнім дітям. Я ухильно сказала, що мені вже треба йти. Але її враз охопила тривога, вона взяла мене за руку і попросила лишитися: він відчуває твою присутність, сказала вона, зроби це для нього, тоді він міцно спатиме. Я погодилась відразу. Ми лягли в ліжко, поклавши між собою дитину, і погасили світло. Але не заснули, а почали розповідати про себе.

У темряві ворожість Сильвії дещо розвіялась. Коли вона виявила, що вагітна, то відчула огиду, розповідала вона. Приховувала вагітність від чоловіка, якого кохала, і від себе самої, переконавши себе, що це минеться, як минає з часом хвороба, пройшовши всі стадії. Але її тіло реагувало, почав рости живіт. Сильвії довелося сказати про це батькам, дуже заможним правникам з Монци. Вони влаштували їй сцену, і вона пішла з дому. Але замість того щоб визнати, що вона місяцями очікувала якогось чуда, замість того щоб зізнатися, що ніколи не думала про аборт лише через страх перед болем, вона заявила, що хоче народити дитину, бо кохає чоловіка, від якого завагітніла. Він сказав їй: «Я тебе кохаю, і якщо ти хочеш цю дитину, то її хочу і я». Вона кохала його, він кохав її – у той момент вони обоє говорили серйозно. Але через кілька місяців, ще до того, як вагітність завершилась пологами, це кохання покинуло і його, і її – Сильвія гірко повторила це кілька разів. Не лишилось нічого, крім роздратування. І так вона опинилась сама, і якщо досі їй якось вдавалося викручуватися, то це заслуга Маріарози, яку вона дуже хвалила і говорила про неї з великим запалом: така здібна викладачка й вірна товаришка, так підтримує своїх студентів.

Я сказала їй, що вся родина Айрот варта захоплення, що я заручена з П’єтро, що восени ми одружимося. Вона імпульсивно бовкнула: шлюб мене жахає, родинне життя теж, ці звичаї вже застаріли. Відтак у тоні її раптом з’явився смуток.

– Батько Мірко теж працює в університеті.

– Справді?

– Усе почалося з того, що я записалася на його курс. Він був