Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

такий впевнений у собі, такий освічений, такий розумний, такий гарний. Ідеальний в усьому. Ще до того, як розпочалася боротьба, він казав: виховуйте своїх викладачів, не дозволяйте їм зневажати вас.

– А дитиною він хоч трохи займається?

Вона засміялась у темряві й кисло буркнула:

– Чоловік завжди лишається поза процесом, крім тих шалених моментів, коли ти його кохаєш і відчуваєш, як він входить у тебе. А коли ти більше його не кохаєш, тебе дратує навіть думка про те, що ти колись цього хотіла. Я подобалась йому, він подобався мені – ось і все. Мені кілька разів на день трапляється хтось, хто мені подобається. А тобі хіба ні? Це якийсь час триває, а тоді минає. Лишається тільки дитина, яка є частиною тебе. Батько ж як був чужим, так ним і лишається. Навіть його ім’я більше не звучить так, як раніше. «Ніно» – промовляла я і повторювала подумки це ім’я, тільки-но прокидалась; то було чарівне слово. А тепер воно лиш засмучує мене.

Якийсь час я мовчала, а тоді прошепотіла:

– Міркового батька звати Ніно?

– Так, його всі знають, в університеті він дуже популярний.

– Ніно, а прізвище?

– Ніно Сарраторе.

20

З кімнати я вийшла рано-вранці, залишивши Сильвію спати з дитиною біля грудей. Художник зник і сліду не залишив. Тож я змогла попрощатися тільки з Маріарозою, яка встала дуже рано, щоб відвезти Франко на вокзал, і щойно повернулася. Вона мала заспаний вигляд, і мені здалося, що їй ніяково. Спитала мене:

– Добре виспалася?

– Ми багато розмовляли з Сильвією.

– Вона розповіла тобі про Сарраторе?

– Так.

– Я знаю, що ви друзі.

– Це він тобі сказав?

– Авжеж. Ми трохи попліткували про тебе.

– Це правда, що Мірко – його син?

– Так. – Вона стримала позіхання й усміхнулася. – Ніно просто чарівний, дівчата б’ються за нього, кожна норовить привернути його увагу. Тепер, слава Богу, щасливі часи, можна обрати собі того, кого хочеш, а від нього віє такою силою, він передає іншим радість та ентузіазм.

За її словами, студентський рух дуже потребує таких людей, як він. Але про них треба дбати, давати їм змогу розвиватися у правильному напрямку.

– Таким дуже здібним особам, – сказала вона, – треба окреслювати певні орієнтири, у них всередині завжди таїться як не буржуазний демократ, то технократ або модернізатор.

Ми обидві висловили жаль, що так мало часу провели разом, і пообіцяли одна одній виправити це за найближчої нагоди. Я забрала з готелю валізу і вирушила на вокзал.

Лише у поїзді, під час довгої дороги до Неаполя, я цілком обміркувала цю історію про друге батьківство Ніно. Неприємна сіра тінь від Сильвії витягнулась до Ліли, від Мірко до Дженнаро. Пристрасть, що спалахнула на Іскії, ніч кохання у Форіо, таємні зустрічі на площі Мартірі, вагітність Ліли – усе це потьмяніло в моїх очах, перетворилося на всього лише механічний прийом, який Ніно, виїхавши з Неаполя, застосовував до Сильвії і хтозна ще до скількох жінок. Це мене образило, немов десь у закутку моєї голови принишкла Ліла і я могла дізнатися про її почуття. Мені було гірко, як було б гірко їй, якби вона про це дізналася, я розсердилась, немов зазнала такої ж кривди. Ніно зрадив Лілу і мене. Ми обидві пережили те саме приниження, ми кохали його без справжньої взаємності. Отже, попри всі його чесноти, він був чоловік легковажний і поверховий, тваринний організм якого стікав фізіологічними рідинами й легко залишав у себе за плечима, як побічний продукт скороминущої насолоди, живу матерію, зачату, вигодувану і сформовану в жіночих лонах. Я згадала, як багато років тому він прийшов у наш район провідати мене, ми стояли у дворі й розмовляли, а Меліна побачила його з вікна і прийняла за батька. Колишня коханка Донато відразу вловила подібність, якої я тоді не помічала. А тепер було зрозуміло, що мала рацію вона, а не я. Ніно уникав свого батька не тому, що боявся стати таким, як він, Ніно вже був такий, як він, але не хотів цього визнати.

Проте ненавидіти його я не могла. У тому розжареному від спеки потязі я не тільки згадала, як зустріла його в книгарні, а й проаналізувала цю зустріч в контексті подій, висловів і тверджень тих днів. Усюди – у жестах, у словах, у книжках – невідступно присутній був секс, відворотний і притягальний, він наздоганяв мене скрізь, хапаючи своїми пазурами. Усі бар’єри розвалювались, кайдани доброго виховання розпадалися. І Ніно уповні насолоджувався цією атмосферою. Він був своїм на галасливих сходинах в університеті, він почувався як риба у воді серед тих інтенсивних запахів, у безладі помешкання Маріарози, яка, без сумніву, теж була його коханкою. Його розум, бажання, його здатність спокушати давали йому змогу діяти у теперішній ситуації впевнено, задовольняючи свою допитливість. Я, певно, помилялася, ототожнюючи його поведінку з хтивими бажаннями батька, його вчинки були виявом іншої культури, і саме на цьому наголошували Сильвія та Маріароза: дівчата його хотіли, і він їх брав, тут не було жодного примусу, не було провини, були тільки закони бажання. Коли Ніно сказав мені, що з Лілою щось не те навіть у сексі, можливо, він мав на увазі, що доба претензій скінчилася, що обтяжувати насолоду відповідальністю неслушно? Навіть якщо він успадкував батькову вдачу – нема сумніву, що його пристрасть до жінок розповідала зовсім іншу історію.

У той момент, коли поїзд прибув до Неаполя, я з подивом і досадою усвідомила, що після міркувань про любовні пригоди Ніно одна частина мене поступилася і визнала: що поганого в тому, що хтось насолоджується життям з тими, хто вміє ним насолоджуватися? А коли вже підходила до нашого району, то збагнула: саме тому, що всі жінки його хочуть і він їх усіх бере, я хочу його ще більше, бо хотіла завжди. Тому я вирішила будь-що уникати зустрічі з ним. Щодо Ліли, то я не знала, як мені повестися. Промовчати чи все їй розповісти? Вирішу, що робити, коли і якщо ми зустрінемось.

21

Удома я не мала часу, щоб повернутися до цих думок, та мені й не хотілося. Зателефонував П’єтро і заявив, що наступного тижня приїде знайомитися з моїми батьками. Я змирилася з цим, як з неминучим лихом, і заходилась шукати йому кімнату в готелі, наводити лад у помешканні, гасити тривогу моєї сім’ї. Останнє виявилося марною справою, бо ситуація ставала дедалі гіршою. У нашому районі почали ще більше лихословити про мою книжку, про мене,