Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
21
Ми вперше прийшли до тями наприкінці 1978 року. Звичайно, завдяки Лілі. У той період сталася низка неприємностей: почалося все в середині жовтня, коли на П’єтро напали якісь хлопці – чи то з лівих, чи то з правих екстремістів – без масок і з ціпками. Я поспішила до лікарні, думаючи, що знайду його у ще більш пригніченому стані. Але, незважаючи на перев’язану голову і синець під оком, П’єтро був у піднесеному настрої. Він весело привітався, а за мить взагалі забув про мене і весь час розмовляв зі студентами, серед яких особливо виділялася одна дуже гарненька дівчина. Коли більшість відвідувачів пішла, вона всілася на краєчок ліжка і ніжно взяла його за руку. На ній була біла водолазка і коротка синя спідничка, а темно-каштанове волосся вільно спадало на плечі. Я з чемності запитала в неї про навчання. Вона відповіла, що до випуску з університету їй лишилося скласти два іспити, але вона вже почала працювати над дипломною роботою, присвяченою Катуллу. «Вона молодець», – похвалив дівчину П’єтро. Звали її Доріана, і поки я була в лікарні, вона відпустила його руку лише на мить, коли поправляла подушки.
Увечері до квартири у Флоренції завітала свекруха з Деде й Ельзою. Я розповіла їй про дівчину, і вона задоволено усміхнулася: їй було відомо про роман сина. Сказала: «Ти ж його покинула, то чого чекала?» Наступного дня ми всі разом поїхали до лікарні. Деде й Ельза відразу потрапили під чари Доріани, захопились її намистом та браслетами. На нас із батьком майже не звертали уваги, увесь час гралися надворі з дівчиною та бабусею. Я подумала про себе, що почалася нова фаза наших стосунків, і вирішила обережно прозондувати ґрунт у розмові з П’єтро. Ще до нападу він став рідше навідуватися до доньок, і тепер я зрозуміла чому. Я запитала в нього про дівчину. Він заговорив про неї так, як умів говорити тільки він: із відданістю. Я спитала: «То вона перебереться жити до тебе?» Він відповів, що можливо, він іще сам не знає, адже минуло зовсім мало часу. «У такому разі нам треба вирішити, як бути далі з дітьми», – зауважила я. Він погодився.
За першої нагоди я завела розмову про нашу ситуацію з Аделе. Вона спершу подумала, що я збираюся жалітися, але я пояснила, що новий роман П’єтро мене аніскільки не засмучує, я лише хочу вирішити, що робити далі з дітьми.
– Тобто? – стривожилася вона.
– Дотепер я залишала їх із тобою, бо не мала іншого виходу, а ще тому, що хотіла дати П’єтро час, аби прийти до тями. Але тепер у нього власне життя, і ситуація змінилася. Я теж маю право на певну стабільність.
– Що ти маєш на увазі?
– Я знайду собі житло в Неаполі й переберуся туди з дітьми.
Між нами відбулася гаряча суперечка. Аделе дуже любила дівчаток і не довіряла мені, бо вважала безвідповідальною. Звинуватила мене у тому, що я занадто зосереджена на власних справах, щоб дбати про дітей належним чином. Заявила, що впускати в дім з двома дівчатками чужого чоловіка, тобто Ніно, буде неймовірно нерозумно. Врешті поклялася, що нізащо не дозволить, аби її внучки росли у такому безладному місті, як Неаполь.
Чого ми тільки не наговорили одна одній! Вона згадала мою матір, напевне, син розповів їй про ту жахливу сцену у Флоренції.
– Якщо тобі знадобиться кудись поїхати, на кого ти їх залишиш, на неї?!
– Залишу на кого заманеться!
– Я не хочу, аби Деде й Ельза спілкувалися з людьми, які не контролюють себе!
На це я відповіла:
– Протягом усіх цих років я бачила в тобі матір, якої мені завжди бракувало. Я помилялася: моя мати краща за тебе.
22
Згодом я повідомила про свої наміри П’єтро. Було очевидно, що попри купу протестів він був готовий погодитися на все, аби тільки проводити більше часу з Доріаною. Тоді я поїхала до Неаполя, щоб обговорити це питання з Ніно. Мені здавалося, що такі делікатні справи телефоном не вирішують. Він запросив мене до квартири на вулиці Дуомо, як то вже часто бувало раніше. Я знала, що він і надалі мешкав там, то було його житло, хоч у мене й виникало щоразу враження, ніби це тимчасово. Мене дратували заношені простирадла, але я раділа зустрічі, а тому охоче туди йшла. Коли я повідомила, що готова переїхати з дітьми до Неаполя, він аж підскочив від радощів. Ми тішилися разом, він сказав, що сам якомога швидше підшукає для нас квартиру і візьме на себе всю тяганину з паперами.
У мене аж полегшало на душі. Після всіх років біганини, поїздок туди-сюди нарешті настав час облаштуватися. У мене було трохи заощаджень, ще якісь гроші я мала отримувати від П’єтро на утримання дітей, а до того ж я збиралася підписати вигідний контракт на нову книжку. Я нарешті почувалася дорослою, мій авторитет зростав із кожним днем. У таких умовах повернення до Неаполя могло виявитися захопливим викликом, дуже корисним для моєї подальшої роботи. Та перш за все я хотіла жити з Ніно. Як гарно буде гуляти разом, зустрічатися з його друзями, щось обговорювати, засиджуватися допізна! Мені хотілося винайняти добре освітлену квартиру з видом на море. Мої діти не повинні відчувати, що їм бракує родичів із Генуї.
Я вирішила не телефонувати Лілі й не казати про переїзд. Я була впевнена, що вона відразу почне пхати носа в мої справи, а мені цього не хотілося. Натомість я зателефонувала Кармен, з якою здружилася протягом року. Щоб її потішити, я зустрілася з Армандо, братом Наді, і, на своє превелике здивування, дізналася, що він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.