Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 125
Перейти на сторінку:
тепер не тільки лікар, а й один з найактивніших лідерів Демократичної партії. Він поставився до мене з великою повагою. Розхвалив мою книжку, умовляв погодитися на зустріч із читачами десь у нашому місті. Потім привів мене в якусь на той час дуже популярну радіостудію, яку сам заснував, і там, серед повного безладдя, узяв у мене інтерв’ю. Але на моє питання про сестру, яке він іронічно назвав недоречною цікавістю, відповів ухильно. Сказав, що Надя почувається добре, поїхала кудись дуже далеко і надовго разом із матір’ю – оце і все. Про Пасквале він нічого не знав і знати не хотів. «Такі, як він, – наголосив Армандо, – зруйнували чудовий за своїм значенням політичний період».

Звичайно, для Кармен я пом’якшила його слова, але вона все одно засмутилася. Той тяжкий смуток охопив її надовго, тому я вважала за обов’язок час від часу зустрічатися з нею, коли бувала в Неаполі. Я відчувала її тугу і розуміла. Пасквале був нашим Пасквале. Ми обидві любили його, хай би що він накоїв. У моїй пам’яті збереглися про нього окремі уривчасті спогади: як ми разом ходили до районної бібліотеки, як хлопці билися на площі Мартірі, як він приїхав до мене автівкою, щоб відвезти до Ліли, як явився в нашу квартиру у Флоренції разом із Надею. Кармен я пам’ятала й розуміла краще. На її дитячий біль – я добре пам’ятала, як заарештували її батька! – накладався біль за брата, що надавало їй рішучості захищати його всіма способами. Якщо кілька років тому я вважала її лише давньою знайомою з дитинства, яка пішла працювати до ковбасної крамниці Карраччі завдяки Лілі, то тепер вона стала для мене подругою, з якою я охоче бачилася і яку любила.

Ми зустрілися в барі на вулиці Дуомо. Усередині було темно, ми всілися ближче до дверей. Я в найменших дрібницях розказала їй про свої плани. Знала, що вона негайно розплеще все Лілі, і думала: ну і нехай, це на краще! Кармен, смаглява й одягнена в темне, вислухала мене уважно, не перебиваючи. Я почувалася легковажною у вишуканій сукні, з балачками про Ніно і мріями про майбутнє життя в гарному домі. Несподівано Кармен зиркнула на годинник і заявила:

– Зараз прийде Ліла.

Я розсердилася: ми мали зустрітися вдвох, до чого тут Ліла?! Я теж поглянула на годинник і сказала:

– Мені час іти.

– Зачекай, за п’ять хвилин вона буде тут.

І заходилася розповідати про нашу подругу з таким захопленням, із такою вдячністю! Ліла піклувалася про своїх друзів. Ліла піклувалася про всіх: про батьків, брата, навіть про Стефано. Ліла допомогла знайти житло Антоніо, і тепер вони нерозлийвода з його дружиною-німкенею. Ліла мала намір відкрити власну справу, пов’язану з комп’ютерами. Ліла щира, багата, щедра: якщо у когось виникали проблеми з грошима, вона ніколи не скупилася. Ліла була готова допомогти Пасквале за будь-яку ціну.

– Ой, Лену, які ви щасливі, що так дружите ще змалечку, – вигукнула Кармен, – я вам завжди дуже заздрила!

Тієї миті в її тоні, словах, у помаху руки мені здалося, ніби я впізнала нашу подругу. Я згадала про Альфонсо, згадала свою думку про те, що він, хлопець, схожий на Лілу і навіть має подібні риси обличчя. То, виходить, увесь район підлаштовується під неї і наслідує її?

– Я піду, – промовила я.

– Зачекай ще хвилинку. Лілі треба сказати тобі щось дуже важливе.

– Скажи ти!

– Ні, не можу, це її справа.

Я чекала, з кожною секундою дедалі неохочіше. Нарешті з’явилася Ліла. Цього разу вона причепурилася, не те що минулого разу на площі Амедео. І я мусила визнати, що вона могла бути дуже вродливою, коли хотіла. Побачивши мене, Ліла вигукнула:

– То ти нарешті наважилася! Повертаєшся до Неаполя!

– Авжеж.

– І розповідаєш про це Кармен, а мені – ні?

– Я тобі згодом би сказала.

– А твої батьки знають?

– Ні.

– А Еліза?

– Теж ні.

– Твоя мати нездужає.

– Що з нею?

– Кашляє, але до лікаря йти не хоче.

Я засовалася на стільці, знову поглянула на годинник.

– Кармен каже, що ти хочеш повідомити мені щось важливе.

– Тобі не сподобається.

– Скажи, про що йдеться.

– Я попросила Антоніо прослідкувати за Ніно.

Я аж підскочила.

– Як прослідкувати?

– Ну, поспостерігати, чим він займається.

– Навіщо?

– Заради твого блага.

– Про своє благо я сама подбаю.

Ліла зиркнула на Кармен, ніби шукаючи її підтримки, потім знову перевела погляд на мене.

– Якщо так, то я краще мовчатиму: не хочу, щоб ти знову на мене образилася.

– Я не ображаюся, але кажи швидше.

Тоді вона уважно поглянула мені в очі і короткими сухими фразами чистою італійською повідомила, що Ніно не кидав дружину, що і надалі живе з нею і сином, що за це здобув нагороду: саме цими днями його призначили керувати науково-дослідницьким інститутом, що його фінансує банк, де тесть Ніно обіймає посаду директора. І наприкінці серйозно запитала:

– Ти знала?

Я заперечно похитала головою:

– Ні.

– Якщо ти мені не віриш, ходімо разом, я готова повторити кожне слово, дивлячись йому в обличчя, як оце зараз тобі.

Я махнула рукою: не треба.

– Я тобі вірю, – пробурмотіла я, але відвела погляд на двері, на вулицю.

Десь, ніби здалеку, почувся голос Кармен:

– Якщо підете до Ніно, то і я з вами. Утрьох ми дамо йому чосу, відріжемо його хотілку.

Я відчула, як вона легенько доторкнулася до мого ліктя, щоб привернути увагу. Колись у дитинстві, читаючи фоторомани у сквері поряд із церквою, ми так само відчували потребу якось підтримати головну героїню, якщо та потрапляла в халепу. От і тепер у Кармен, напевне, мимоволі виникло таке бажання підтримати мене, але цього разу йшлося не про вичитані в романі пригоди, а про труднощі в реальному житті. Ліла завжди ставилася зневажливо до наших читань, і тієї миті, без сумніву, сиділа переді мною з інших причин. Я гадала, що вона почувалася задоволеною, як, мабуть, був задоволеним і Антоніо, коли дізнався про брехню Ніно. Я побачила, як Ліла з Кармен перезирнулися, ніби питаючи одна одну, що робити. То була мить, але вона здалася вічністю. «Ні», – прочитала я по губах Кармен, і той подих супроводжувався ледь помітним заперечним порухом голови.

Ні – що?

Ліла мовчки втупилася в мене. Вона, як завжди, надавала собі право встромляти шпильку в моє серце, але не для того, щоб зупинити його, а щоб змусити битися частіше. Очі примружені, високий лоб зморщений. Чекала моєї реакції. Хотіла, щоб я розкричалася, розплакалася, щоб довірилася їй. Я тихо промовила:

– Мені справді вже час іти.

23

Я віддалилася від Ліли, не залучаючи її до всіх наступних подій.

Почувалася ображеною. Але не через те, що Ніно понад два роки брехав мені про свій сімейний стан, а

1 ... 20 21 22 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"