Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

або через англійські приватні школи, куди індійські аристократи традиційно відсилали синів, щоб забезпечити їм вступ в елітарні імперські університети. Тому так, в Оксфорді й Кембриджі від кінця XIX століття справді були індійці різного походження. Деякі з них згодом повели свою країну до незалежності від Великої Британії. Але не думаю, що їхню присутність можна вважати суттєвою, за винятком помітних індивідуальних випадків.

Незначна верства англійських інтелектуалів поповнювалась ще й політичними емігрантами: мабуть, найвідоміший приклад — Ісая Берлін в Оксфорді. Берлін, безперечно, знав більшість, якщо не всіх, людей яких ми згадали, хоч і був стовідсотково чужинцем, російським євреєм із Латвії.

Але випадок Ісаї Берліна — унікальний: так, він був євреєм та іноземцем, але водночас — доконечно своїм. Британська культурна еліта сприймала його як особу екзотичну, однак саме тому він був зразковим доказом інтегративної функції та спроможності системи. Звісно, то було оманливе враження: без сумніву, Ісая Берлін винятково успішно інтегрувався, але саме екзотичність робила його якщо не прийнятнішим, то бодай зовсім незагрозливим. Критики Берліна віддавна заявляли, що своїм успіхом він неабияк завдячує відмові наполягати на власній позиції, небажанню бути «незручним». Ця примирлива здатність пристосовуватися зробила Берліна таким прийнятним для колег: як студент, як президент Британської академії та засновник оксфордського коледжу.

Натомість більшість чужинців — незручні за своєю суттю. Так само і свої, які бралися критикувати власну спільноту: тут найвідоміший приклад, мабуть, — Джордж Орвелл. Хай їхня незручність, вроджена чи набута з часом, це складні люди — з гострими кутами й непростими характерами. Берліна таких вад не мав. Безперечно, це теж була складова його шарму; але з роками така безпроблемність розвинула в ньому мовчазність щодо суперечливих питань, стриманість у висловлюваннях, які могли б колись послабити його репутацію.

«Система» завиграшки інтегрувала правильних людей. Вона могла прийняти Еріка Гобсбавма — народженого в Александрії, вихованого у Відні, осілого в Берліні німецькомовного єврея-комуніста. Не минуло й десяти років, відколи Гобсбавм прибув до Лондона як біженець із нацистської Німеччини, а його вже обрали секретарем «Кембриджських апостолів», самовиборного таємного товариства найрозумніших молодих чоловіків Кембриджа: навряд чи можливо стати більш «своїм».

З іншого боку, щоб стати своїм у Кембриджі чи Оксфорді, не конче відповідати конкретним стандартам — хіба що інтелектуальній моді; ця відповідність функціонує як певна здатність до інтелектуальної асиміляції. Зокрема, треба знати, як «бути» викладачем в Оксбриджі; інтуїтивно розуміти, як вести англійську бесіду, ніколи не агресивно політичну; уміти пом’якшити моральну серйозність, політичну ангажованість і етичну твердість за допомогою іронії, дотепності й чітко вивіреного враження безтурботності. Такі таланти було б непросто застосувати, скажімо, у повоєнному Парижі.

Це може призвести до того, що політичний вибір залежатиме від особистого життя, особливо кохання, і для британських інтелектуалів це актуальніше, ніж для французьких. Французькі інтелектуали розділені політичними дискусіями і, гадаю, менш схильні всюди слідувати за коханими в політичних переконаннях.

В Артура Кестлера і Сімони де Бовуар була одна ніч поганого сексу. Наскільки можна судити з листування і спогадів, це не стало ні причиною, ні перешкодою для їхнього політичного розриву. Де Бовуар, без сумніву, приваблював Альбер Камю, що може бути причиною Сартрових заздрощів до цього молодшого чоловіка. Утім ця обставина справді ніяк не важить у їхніх політичних розбіжностях.

Натомість, принаймні до 1970-х років, сексуальні зв’язки між британськими інтелектуалами — як гомо-, так і гетеросексуальні — явно стояли в центрі їхніх вибіркових соціальних взаємин. Я в жодному разі не натякаю, ніби сексуальне життя британських інтелектуалів було якимсь помітно цікавішим або активнішим, ніж у континентальних європейців. Та коли подумати, що в багатьох інших сферах вони більшість століття існували відносно спокійно та пасивно, їхні емоційні перипетії набувають певного впливу, хай навіть лиш у такому протиставленні.

Навіть якщо люди з усієї Імперії ще не відігравали великої ролі в інтелектуальному житті Британії, то Імперія напевно відігравала роль як джерело досвіду? Скажімо, Джордж Орвелл у Бірмі.

Орвелл обіймав не високу, проте локально вагому адміністративну посаду в Бірманській імперській поліції у 1924–1927 роках. Його тексти не справляють враження, ніби його особливо цікавила Імперія як така. Тогочасні твори свідчать про формування набору морально-політичних критеріїв — виведених, зрозуміло, з його критики імперського режиму; настане час, коли вони поширяться й на спостереження за самою Англією. Орвеллове усвідомлення, що питання Бірми (чи Індії) ширше, ніж проблеми локальної несправедливості, і що йдеться передусім про неприпустимість і неможливість імперського панування, звісно, вплине на його політичні погляди після повернення додому.

Мабуть, варто додати, що Орвелл одним із перших збагнув і заявив: лівиця мусить порушувати питання справедливості й підпорядкування не менш активно, ніж звичні теми класу й політики, — і відтоді ці питання справді були частиною самої суті лівого руху. Ми забуваємо, що ще в міжвоєнний період цілком можливо було поєднувати внутрішній політичний радикалізм із ліберальним імперіалізмом. Ще донедавна можна було вважати, буцім ключ до соціальних покращень у Британії — у збереженні, обороні й навіть розширенні імперії. До 1930-х така позиція виглядала вже і етично, і політично недоладною: за цю зміну перспективи почасти відповідальний Орвелл.

Чи ти погодишся, що література — тогочасні публікації, але насамперед романи, які читало покоління 1930-х, — пропонує спосіб осмислення імперського світу? Ось Джозеф Конрад, або згодом Ґрем Ґрін — їхні персонажі, які їдуть куди-інде, переважно в межах Імперії, аби щось побачити; звісно, у шпигунських романах саме тому, що їх навчали бачити.

Популярна література Імперії справді порушує моральні питання: хто хороший, хто поганий, хто має рацію (зазвичай ми) і хто її не має (зазвичай вони). Наприклад, твори тих років про шпигунів і німців побудовані дуже по-імперському. Те саме — у кінематографі 1930-х, зацикленому на шпигунах, зниклих леді й так далі. Але в мене склалося враження, що тлом для цих тем часто слугує «Центральна Європа»: така собі міфічна територія, край таємниць та інтриг, що сягає умовно від Альп до Карпат, і що далі на південь і на схід — то загадковіший. Химерно, що для британців кінця XIX століття екзотикою були Індія та Близький Схід, а в 1930-х екзотики можна було дістатися поїздом із Цюриха. Таке-от оновлення імперської літератури, де бірманців замінили болгари. Цікаво виходить, що британці в усьому світі почуваються як удома, а недалекі європейські країни — які ніколи не належали до Імперії — для них екзотичні.

Шерлокові Голмсу треба розгадати таємницю в Богемії, де всі говорять німецькою і ніхто не говорить чеською. Звісно,