Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

що це має політичний наслідок: Богемія стає далеким краєм, про який ми майже нічого не знаємо. Парадоксально, але про Бірму такого не скажеш.

Саме так. Бірма — дуже далека країна, про яку ми щось та й знаємо. Але, звісно, у відчуття віддаленості й загадковості Центральної Європи давнє коріння: згадаймо Шекспірове «узбережжя Богемії» в «Зимовій казці». Давнє й усталене англійське відчуття, ніби Європа (щойно минеш Кале) таємничіша за Імперію. Для англійців, принаймні як вони себе уявляють, ширший світ має значення як відсилання, а от надто близько пов’язувати себе з Європою ми не бажаємо. Можна податися до Бірми, Аргентини чи Південної Африки, говорити там англійською, керувати компанією англійських власників чи економікою, побудованою за англійськими стандартами; хоч як іронічно, у Словенії так не вийде, тому вона значно екзотичніша.

В імперській Індії, чи то Індіях, зустрічатимеш людей — хай це твої білі шкільні приятелі чи освічені темношкірі підлеглі, — які поділяють твою систему координат. Навіть сьогодні вражає, що чоловіки й жінки за п’ятдесят, які вчилися в університетах Карибів, Західної та Східної Африки чи Індії, мають точно такий освітній багаж, як їхні британські однолітки. Коли я зустрічаю людей свого покоління з Калькутти чи Ямайки, ми одразу знаходимо спільну мову, обмінюючись відсиланнями і спогадами про все, від літератури до крикету: з принагідними знайомими в Болоньї чи Брно не було б так комфортно.

У 1930-х почався дуже своєрідний англійський роман із незнаним Сходом: ідеться про радянських шпигунів, Кембриджську п’ятірку.

Зауважмо, троє із п’ятьох комуністичних шпигунів того десятиліття були тісно пов’язані з двома елітними коледжами Кембриджа — Кінґс і Триніті. То була вкрай вибіркова підгрупа в уже й так привілейованій меншості англійської інтелігенції 1930-х.

Тоді було дві основні категорії британських симпатиків комунізму. Перша — той типаж англійця, зазвичай молодого представника вищого середнього класу, який їхав до Іспанії під час громадянської війни 1936–1939 років, щоб допомогти рятувати Республіку. Це чоловіки з прогресивними поглядами, які від початку усвідомлювали себе частиною європейської лівої родини й були обізнані в обставинах, що на них чекали. Більшість із них повернулася розчарованою, найкращі мали що сказати про своє розчарування, хоч і після певних вагань. Джордж Орвелл не вагався: повернувшись, він негайно виписав свої спогади про надію та втрачені ілюзії в «Данині Каталонії».

Друга група — це ті, хто стали на бік комунізму, відкрито проголошуючи свою ідеологічну належність. Мабуть, найвідоміший англійський приклад — молодий Ерік Гобсбавм і його майбутні колеги з Групи істориків Комуністичної партії.

Молоді чоловіки з Кембриджської п’ятірки не надто вписуються в якусь із цих категорій. Для Радянського Союзу вони були цінні тим, що ніяк не виказували своїх політичних уподобань. Їхня ідентичність була від початку неявною, і в радянські шпигуни їх завербували саме тому, що знаніші ліві інтелектуали та студенти очевидно не годилися на ці ролі.

Двоє кембриджських шпигунів, Кім Філбі та Ґай Берджес, попри вишукану вимову і прекрасну освіту, були в Англії англійськими чужинцями. Кім Філбі успадкував від батька — орієнталіста й інакодумця, розбудовника імперії Сен-Джона Філбі — гостру неприязнь до імперіалізму й добре приховане переконання, що імперська політика Британії є етично невиправданою та політично приреченою. Через багато років, змушений тікати з Англії й шукати прихистку в Москві (його от-от мали викрити), Філбі очевидно був людиною, яка не сумнівалася в чесності своїх рішень. Якщо в СРСР він не був цілком щасливим, то принаймні розумів, що це логічний наслідок його життєвого вибору.

Ґай Берджес, за свідченнями багатьох знайомих, був не більш ніж бандитом у вбранні джентльмена, вічно п’яним і сексуально хижим. Важко було б усерйоз вважати, ніби його політичні переконання випливали зі зваженого, раціонального осмислення. Звісно, тому він і був ідеальним шпигуном: класичний типаж у дусі Багряного Первоцвіта.[17] Але чому британська Таємна служба (яка завербувала його з Кембриджа) чи її радянські колеги (які контролювали його до втечі на початку 1950-х) вважали Берджеса гідним довіри в делікатних секретних завданнях, — залишається загадкою.

Третій із п’ятірки, видатний мистецтвознавець Ентоні Блант, чи не найкраще ілюструє, яке місце займали ці люди у британській еліті — і на якому лишалися б, якби їх більш чи менш випадково не викрили. Зрештою, Блант був концентрованим утіленням «свого»: естетом і науковцем, автором кураторської, естетичної мистецької критики найконсервативнішого штабу. Не забуваймо, що цей чоловік урешті став куратором Королівської колекції. А водночас упродовж трьох довгих десятиліть Блант відкрив і підтримував у собі непохитну відданість політичній системі — сталінізму, — яка (щонайменше в загальних рисах) представляла цінності, інтереси й завдання діаметрально протилежні тим, які він декларував у перебігу своєї кар’єри.

Однак, навіть коли 1979 року Бланта викрили як радянського шпигуна, статус у вищому світі й окремих колах цього світу далі його захищав. Після того, як королева позбавила його лицарського титулу, а Триніті-коледж — почесного звання, було ініційовано його виключення із Британської академії. На що чимало академіків погрожували відмовиться від членства. Серед них були не тільки ліві; дехто наполягав, що слід розрізняти інтелектуальні здібності та політичні переконання. Тож Бланта — шпигуна, комуніста, лицеміра і брехуна, який, можливо, активно доклався до викриття й загибелі британських агентів, — деякі його колеги попри все вважали не винним у жодному злочині, достатньо серйозному для виключення з Британської академії.

Кембриджських шпигунів не переслідувала та стигматизація, якої зазнали особи, визнані винними у шпигунстві на користь Москви в Америці. У Сполучених Штатах шпигуни були справжніми чужими: євреї, іноземці, «лузери»; чоловіки й жінки з незбагненними мотивами, якщо тільки не йшлося про банальну потребу в грошах. Таких людей — зразковим прикладом тут будуть Розенберґи — карали суворо: у параноїдальній атмосфері 1950-х їх страчували. Навряд чи хтось припускав такі думки стосовно будь-якого британського шпигуна, не кажучи вже про те, щоб так безжально з ним вчинити. Навпаки, діяльність шпигунів була романтизована в масовій уяві, а самі вони передусім були захищені належністю до панівного класу.

Іноземний спостерігач міг би припустити, що класове походження шпигунів — і зрада, закладена в їхньому злочині, — спричинить гучне обурення. Але на ділі ці чинники пом’якшили удар. Кембриджській п’ятірці пощастило: вони не могли подолати свого походження, хоч які політичні й життєві рішення приймали. Це ще виразніше доводить, як шпигунам пощастило народитися англійцями, принаймні у XX столітті; на відміну від майже всіх тогочасних країн, зраджувати чи критикувати Англію було безпечно. Інтелектуальний активізм, навіть доведений до шпигунства, тут, схоже, був значно менш