Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Глава 10

Після вечері ми відправляємося туди ж, де були вчора. Весь час думаю про його “мені рве дах”. Що Данте мав на увазі? Чому це останні краплі? Він готовий на фізичну близькість, одразу чітко обмежив нас, або на повне ігнорування й прощання з тим, що було. Для Марка, то лише минуле, наскільки розумію, яке просто викреслити з життя. Для мене ж миті з ним мають інше значення. Вони змістовні та вагомі. Важливі. Потрібні. Можливо має рацію. Можливо мені потрібно втамовувати голод іншого характеру, і це не просто фізичне тепло? Я просто так сильно хочу почуватися бажаною, а не чужинкою, іншою, що не здатна розібратися й у собі.

Сьогодні гостей більше. Також є партнер Данте та Марина. Їх обличчя знайомі, одразу знаходжу їх серед людей у залі. Дивлюся на виставку, на чоловіків та жінок у красивому вбранні, а в самої всередині все тріщить. Їх життя схоже на прекрасну казку, якщо вірити обличчям та усмішкам. Та я теж усміхаюся попри різницю між нами. Розмовляю з поважною парою, котра розглядає одну з моїх книг, розповідаю  історію про те, як вона потрапила сюди. А сама відчуваю  біль. Ковзаю поглядом по спинах гостей і на синьо-зелені очі наштовхуюся. Марк розмовляє з чоловіками у костюмах схожих, що на ньому, тільки він виглядає значно красивіше. Статний, високий, бажаний… Не лише мною. Я бачу погляди інших жінок. Якщо вони не намагаються з ним поговорити, то точно звабити поглядами, рухами, поведінкою в цілому. І варто зазначити, у них вийшло б, якби Марк звертав увагу. Бо навіть я б забажала після натяків почати спілкування. 

Через деякий час до мене підходить Андрій, партнер Данте. Приємно всміхається здаля. Впевнений у собі, привабливий, а мені не те. Ковзаю по ньому очима, вітаюся, привітно усміхаюся у відповідь щось відповідаю на питання, проте сама постійно відстежувати його. Постійно. Ніби манія якась. Кажу собі, що не варто. Потрібно зупинитися. Данте пропонує обрати, допоки не зроблю цього, необхідно абстрагуватися, щоб зробити вибір свідомо. Віддалитися, бо потім пошкодую ще сильніше, ніж зараз. Простіше сказати, аніж втілити думки в реальність.

Питання Радецького серед розмови вводить у ступор. Тільки що мова йшла про книги та їх роль у житті пересічного громадянина, і раптом слова, від яких погано стає:

— Запрошую вас на вечерю. — солодко промовляє в очі дивлячись.  Схиляється ближче. Додає тихіше. — Тільки Марку не кажи. Він свою сім'ю і все про неї, свято оберігає. Навіть ЗМІ не здатні розкопати нічого справжнього, все вигадки. Он, про тебе ніхто й не здогадувався...

Я не уточнюю, що сестрою приходжуся його зведеному брату. Не кажу, що ми не кровні родичі й взагалі не сім'я. Вчора Данте назвав сестрою, що ж ще думати? Він вважає нас трьох сім'єю, а мене прихованою дівчиною з іншого краю світу. Для нього я загадка яку хоче розгадати. Він не знає, що насправді все простіше, ніж видається на перший погляд.

— Навіщо? — не стираючи усмішки з обличчя, уточнюю.

Золотаві очі чоловіка спалахують іскрами. Він посміхається ще ширше. Видається таким приємним, привітним, сонячним. З ним приємно розмовляти ні про що. І стояти поруч приємно. Не більше. 

— Ти мені сподобалася ще вчора, але втекла, мов попелюшка. Марк ховав таку красу і я розумію чому, всі погляди чоловіків твої. — підморгує Андрій. — Я хочу вкусити ласий шматочок першим. 

Обличчя пашіти починає. Не знаю чи це видно під шаром косметики, Я не звикла бути ласим шматочком який бажають вкусити. Не звикла до уваги. Я ж звичайна. Не красуня, не особлива, не фатальна. Ніхто. Дівчинка з батьком-пияком та мертвою мамою. Сирота, як виявилося, котра не знає про справжніх батьків нічого і настільки занурилася в інші хвилювання, що й не намагається. Дівчинка, що любові шукає, готова ковтати її з отрутою, проте…лише з одних рук. І ці руки не Радецького чи когось іншого. 

— Ні, — мило усміхаюся. — Дякую за запрошення, та я не шукаю…

— Не шукаєш чого? — поруч з'являється Марк. 

Андрій лукаво поглядає на партнера.

— Я запропонував Сабріні вечерю. Твоя сестра відмовляється. 

Обережно поглядаю на Данте. Відверто кажучи боюся його реакції. Не тому, що буде злитися на Андрія, а тому, що навпаки, зрадіє. Він виглядає спокійним. Очі вивчають мене у відповідь, а потім лунає:

— Сходи. 

Андрій не очікував подібного, а я тим паче. Тільки що Радецькому відкрили двері, попри те, що я — умовно сестра. Марк показав, що не є частиною сім'ї котру оберігають. На серці важко стає. Щось тисне, і на легені теж. Болісно, витягуючи кисень. Прикушую губи аби не показати справжню реакцію на його “сходи”. 

— Невже ти відпустиш свою прекрасну сестру зі мною? 

Дивлюся на Радецького. Не розумію навіщо перед цим шепотів й таємничість удавав? Золотавий погляд чоловіка сповнений передчуття. Він смакує, хоч і явно не розуміє чому Марк погодився. 

— Їй дещо зрозуміти у житті потрібно, — сухо, проте з ввічливою посмішкою, каже. — Чому б не стати тобі тим, хто розкриє детальніше цей світ? 

Тепер взагалі розгублююся. Мені зрозуміти? Невже він про власні слова і те, що я маю вирішити сама? Або частинка його самого, або нічого? Це має Андрій показати? 

— Що скажеш? — на мене поглядає. 

Я повністю зосереджуюся на Данте. Навіть питання не чую, бо в голові порожньо, тільки паніка всередині кричить нерозбірливо. Не хочу ні на які вечері чи побачення. Не хочу з Андрієм. Не хочу дещо зрозуміти чого б не бажав Марк навчити. 

Повертаюся до Радецького. Усміхаюся настільки привітно, наскільки це можливо. Серце гупає, аж пульсом у горлі віддає. Накриває тривожність, з головою. 

— Ні. Дякую. 

Радецький задкує, хитрий погляд золотих очей та голлівудська усмішка демонструють, що не дуже й він засмутився.

— Добре. Сабріна Данте вміє відмовляти не гірше за брата. Запам'ятаю. Але твою відмову почути значно приємніше, ніж його, — хмикає та йде. 

Видихаю. Тіло тремтить настільки, що й не одразу фіксую, як мене назвали прізвищем Данте, а я не смикнулася, наче це правильно. Ще й Марк так близько, відчуваю його, попри те, що не торкаємося шкіра до шкіри.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍