Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

— Що я мала зрозуміти? — напружено запитую.

Не дивлюся на чоловіка. Профіль не оглядаю, взагалі удаю, що картина на іншому кінці залу зацікавила. А питання... Марк відповість якщо вважатиме за потрібне. Він чудово вміє ігнорувати, коли йому необхідно уникнути розмови.

— Не один я на цілому світі. Любов можна знайти в іншому. — кидає крізь зуби. — Варто було сходити. Раптом зрозуміла б, що я просто мана? Очі б відкрила, на світ інакше поглянула.  

Тепер повертаюся до нього обличчям. 

— Щоб не було мани потрібно було не рятувати, не класти спати у власному домі, не приходити вчора, — гаряче шепочу. — Ти прийшов у моє життя, не навпаки. Ти його змінив. Тому не потрібно відправляти на побачення з власними партнерами. Не піду. 

Данте хмикає. Не можу зрозуміти тону. Втім, крапля задоволення проковзує у звуках голосу. Спокійно відповідає:

— Боюся, Сабріно, що одного разу мені дах зірве до кінця, і навіть твої сльози не допоможуть. Не зупинюся. Краще б тобі було піти з ним, ніж стояти далі зі мною та сподіватися, що якось воно буде. Я чітко сказав: Повне табу або фізична близькість. Не емоційна. І, — повертається обличчям, поглядом пропалює, коли в мої очі дивиться. Щось стискається всередині. Болить. Горить. Все одночасно. — Я не міг тебе не рятувати. Не міг пройти повз. 

На цих словах Марк повертається до гостей залишаючи роздумувати, що мав на увазі. Чи вклав у них важливе? Душу? Чесність? А може лише сказав, аби погодилася на щось, щоб міг нарешті знати, що далі?