Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Розділ 9

Зоя відчула, що все її тіло сковує невимовний біль. Дівчина не могла набрати повітря в легені. Вона намагалася прошепотіти слова допомоги, та ніхто її не міг почути, їй залишалося лише відкривати та закривати рота, в надії, що все ж вдасться покликати когось на допомогу.

Раптом надійно закриті двері до кімнати вибила немов невидима сила. Вони з гуркотом відлетіли до стіни.

Видно, що той, хто намагався їх відчинити не зміг цього зробити, тому пішов шляхом від найменшого спротиву.

Андрій.

Він стояв поруч з розбитими дверима, та дивився на дівчину поглядом, який вона не змогла правильно трактувати для себе. Його погляд був наповнений біллю. Наче він відчуває зараз те саме, що й вона. Але це ж неможливо.

Чому все її тіло палає від болю? Що з нею відбувається?

Всі ці думки рояться в голові дівчини, та ніхто не хоче давати на них відповідь.

Зоя намагалася поворушити рукою, щоб хоч якось позбутися від заціпеніння, яке скувало її тіло. Вся її увага була прикута до неї самої, а тому, це нормально що вона пропустила той момент, коли Чорний підібрався настільки близько до неї.

Вона чомусь, не могла збагнути чому, змогла зробити перший пробний вдих, тільки тоді, коли чоловік нахилився до неї так, аби вона могла відчути його запах. Дівчина уткнулась носом в його шию раз за разом вдихаючи все більше повітря, в той час, як сам чоловік ледь торкаючись до неї гладив по оголеній спині.

Не можна сказати, що їй раптом полегшало, та Зоя вже не відчувала паралізуючого болю. Він був десь там, в закутках її тіла, він був його частиною. Цей біль, тепер був її реальністю.

— Намагайся не противитись болі. Я вколов тобі знеболююче, яке дав мені лікар. Тобі згодом стане краще. — Тихо шепотів їй Андрій.

— Дякую. — Прошепотіла Зоя зі слабким посмішкою. — Ви знаєте, що трапилось? — Запитала вона, відчуваючи себе слабкою і розгубленою.

— Знаю. — Коротко відповів їй чоловік, і замовк.

Що ж вичерпна відповідь. Та Зоя була не в тому становищі, щоб влаштовувати сцени, випитуючи в нього подробиці, по-перше, її все ще боліло, а по-друге, не характері дівчини приносити дискомфорт людям, котрі до неї були добрі. Тому їй доводилось мовчати, та дочекатися тієї слушної миті, коли Лада або Чорний все ж змилуються над нею, і розкажуть їй що все ж таки сталося.

— Це все через мої очі? — Лише запитала Зоя.

— Так. — Суворо відрізав чоловік.

— Воно мине?

— Якщо ти про біль, то хвилин через п'ять подіють ліки, якщо ти про потребу твого тіла в мені, то мені нічого тобі відповісти.

Дівчині було ніяково, вона була присоромлена своїми ж думками.

"Потреба твого тіла в мені".

Вона ніби повернулася в той час, коли жила у своєму домі разом з Сергієм, той також часто говорив що Зоя потребує його. Точніше його потребуватиме її тіло, а він лише дочекається цього моменту.

Та, видно, терпіння не було чого сильною стороною. Власне, чого і варто було очікувати від Помаранчевого.

— Я відчуваю твій страх. Про що б ти не думала, я це відчуваю. — Голос чоловіка прозвучав для Зої, як грім серед ясного неба.

Вона нарешті могла глянути реальності в очі.

Дівчина лежала на підлозі вся закутана у ковдрі, ніби вона замерзла. Зоя обвела поглядом кімнату, у якій знаходилася, та її погляд ні за що не міг вхопитися. Все що вона відчувала, це запах Чорного, та його руки на її спині.

Це було так неправильно, так аморально та соромно.

Він був чоловіком Лади. Яким би не було їхнє спільне життя - вона була чужою в ньому. А зараз, що вони мають: Лада боїться свого чоловіка, говорячи, що він жорстока людина, Зоя - боїться його також, тому, що боїться його касти, а сам Андрій був суцільною загадкою. Його важко зрозуміти, точніше його мотиви. Чому він допомагав їй?

Зоя відчувала, що Андрій може бути небезпечним, але водночас вона не могла відмовитися від його допомоги.

Так багато думок крутилися в її голові, і кожного разу її витягував голос Андрія, який наказував їй фокусуватись на ньому, не поринати у вирій власних думок.

— Я відчуваю, що тобі легше, тепер ти справишся самотужки. Як тільки відчуєш, що ліки повністю подіяли, спробуй піти поїсти. Моя прислуга тебе проведе. А потім я повернусь і ми з тобою поговоримо. — Чоловік піднявся з колін, відпустивши Зою, а потім і зовсім вийшов з кімнати, залишивши дівчину сам на сам зі своїми думками.

Зої не сподобався тон, з яким чоловік пообіцяв їй розмову. Що такого він має їй сказати, або очікує почути від неї. Паніка, яка лише декілька хвилин тому покинула тіло Зої, повернулася знову, і цього разу нікому було прогнати її.

***

Андрій покидаючи власний будинок не міг не відчути зміни в самопочутті Зої. Таке все прокляття Донора бути налаштованим на дівчину. Фіолетові були прокляттям для будь-якого донора. Це було нестерпним бути настільки прив'язаним до якоїсь людини. Він проходив все те саме з Ладою, відчував її будучи навіть на відстані.

Чоловік сів у свій автомобіль, він опустив голову на сої руки, що покоїлися на кермі, та важко видихнув. Один Бог знає, що він пережив вранці.

Процес адаптації Зої до чоловіка не мав бути легким. Він ненавидів себе, за те, що мусив заново проходити ці пекельні кола.

Коли вони з Ладою були молодші, це відбувалося і відчувалося легше. Та зараз, він будучи дорослим чоловіком, розумів, що один його необережний крок, з тією силою, що він має зараз - запросто може нашкодити дівчині, яка життя поки не бачила.

Андрій взяв до рук свій мобільний, набираючи вже знайомий номер його дружини.

— Я буду в тебе за кілька хвилин. Надіюсь ти чекаєш на мене, люба. — Останнє слова Андрій наче з огидою промовив.

— Приїжджай. — Відповіла йому Лада, та кинула слухавку.

Андрій засміявся безрадісно, знавши, що її відповідь була передбачуваною.

Їхня розмова в лікарні не привела ні до чого. А тому варто розв'язувати їхні питання. Їхнє одне питання.

Лада зустріла його як і минулого разу. Андрій гірко всміхнувся, він відчував те, що Лада вважає себе винуватою, він відчуває її страх, як свій.

— Я не хочу цього робити знову. — Промовив він з відчуттям втоми в голосі як тільки но переступив поріг Ладиного будинку.

— Можливо так буде краще для всіх. — Лада протягнула йому, чашку кави, яку заварила, як тільки побачила його автомобіль біля будинку.

Вона виглядала його, він був частиною її життя. Життя, яке вона отруювала їм обом. Вона розуміла, що їхні касти не сумісні, проте, все ж вони боролися за видимість сім'ї для інших.

Бажання Андрія її рятувати, здавалося було безмежним, але навіть і великому мудрецю вривається терпець.Вона знала, що її самопошкоджуюча поведінка колись погубить їх обох, а враховуючи, що вони один для одного були як магніти. То варто було це припинити.

Лада бачила, що через те, що Андрій міг її відчувати, то проектувала всі свої негативні емоції на нього. Важкий характер касти Чорних в поєднанні з її нестабільним почуттям, яке на собі переносив Андрій, зробили з нього безжалісного чоловіка.

Вона - жінка з касти вірних та самовідданих, мала урівноважувати його, та певне то таки вона була насмішкою природи, а не Зоя. Бо все що вона робила, це знищувала їх обох. Тому дистанціюватись було найкращою ідеєю. Поки не стало пізно.

— Я так боюсь, що я не зможу впоратися з цим. Я не хочу, щоб Зоя потерпіла, але я також не можу жити з тим, що вона така близька до мене. — Промовила Лада, збираючись зі словами.

— Ти знову вирішуєш за нас обох. — Сердито прокричав чоловік. — Чого ти намагаєшся цим досягти?

— Я хочу, щоб вона не повторила моїх помилок. Я не хочу аби вона повернулася до того, хто її ледь не згвалтував. Ти, на щастя, єдиний, хто може допомогти, хто точно її врятує.

— Не боїшся значить, що твою дівчинко займатиму я? — З викликом поглянув на неї чоловік, вальяжно присідаючи на диван.

Андрій відчував, що її відступлення болісно для нього, але він знаходив у собі силу підтримати її рішення. Він був занадто зв'язаний з нею, аби дозволити їй ще раз поранити його.

— Не боюсь, бо бачила, як ти до неї віднісся. Вона вже реагує на тебе, невже ти цього не бачиш?

— Реагує, звісно. — Саркастично засміявся Чорний. — Та вона ладна свідомість втратити, аби не дивитись на мене. Класна реакція, еге ж Ладо?

— Ти не розумієш, як це важко для мене. — Сказав він тихо. — Вранці в неї знову був напад.

Лада ходила з кутка в куток не знаходячи собі місця.

— Вони частішатимуть. — Констатувала жінка те, що вони і так обидва знали.

— Вона дитина. — Обурився чоловік. — Я не спатиму з нею.

— Вона повнолітня, Андрію, та ти й сам це знаєш. Вам потрібен постійний тілесний контакт, і можливо до цього не дійде. — Лада стала поруч з ним, заглянула йому у вічі. — Хай яким би ти там жорстоким не був з чужими, та я знаю, що ти не погубиш цю дівчину.

— Зате вона погубить мене. — Сказав як відрізав.

— Андрію, я прошу тебе, не говори так. — Лада взяла його за руку. — Я знаю, що ти добрий чоловік і що ти не зробиш їй болісно.

Андрій зняв руку з її обійму та повернувся до вікна. Він знаходився у своїй власній тюрмі, яку він сам для себе створив.

— Потрібно вирішити, що робити з її прийомними родичами. Я не знаю, наскільки власним є цей її Сергій про якого Зоя мені розповідала, та єдине я засвоїла точно, якщо чоловіку не дісталась жінка, він зробить все, аби їй нашкодити. — Раптом змінила вектор розмови жінка.

Їй потрібно було, аби Андрій не потонув у своїх страхах, знову пережити встановлення зв'язку з Фіолетовою. Лада намагалася й справді допомогти Зої.

— Ти кажеш він з Помаранчевих? — Жінка помітно кивнула. — Я розберусь.

Андрій відійшов від вікна, показуючи Ладі, що їхня розмова на сьогодні закінчена, та в повітрі між ними витала недосказаність, яку обидва гостро відчували.

— Бережи себе. — Ледь чутно прошепотіла Лада.

— Твоїми молитвами. — Крізь зуби сказав Чорний. — Твоїми молитвами.


 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍