Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Колвін лише хмикнув. Його права рука потяглась до лівої, на котрій я мимохідь помітила не надто широкий срібний браслет із каменем, схожим, здається, на авантюрин. Почулось клацання. За ним щось ляснуло. В обличчя мені жбурнуло потік повітря, а нутрощі перевернуло так, що шлунок застиг десь в області гортані, і я ледве стримувала його і нечисельний, на щастя, вміст його надр.

Все стихло. Я розплющила очі й миттєво їх заплющила знов, оскільки світ навкруги перетворився на карусель, а шлунок наполегливо норовив вивернутись навиворіт. Мене вклали на диван, й віддавши команду:

– Лєра, дихай глибше! Я зараз! – кудись понеслись торохтіти якимись склянками.

Я героїчно протистояла власному організму, намагаючись відстояти права на управління такою недовершеною конструкцією, що йменувалась «людина», поки Колвін шукав, судячи з усього, знаряддя боротьби з нею ж. Нарешті, мене підняли за плечі й приклали до мого рота склянку з рідиною приємного запаху й не менш приємним смаком – кислим, що й було проковтнуто з почуттям невимовної подяки. Декілька хвилин пішло на відновлення законної влади над моєю й без того змученою тушкою.

Я розплющила очі: професор сидів поруч, і я тільки зараз помітила, що він тримає мене за мою стражденну руку. В його погляді зараз не було ні знущання, ні глузування, ні злості. А що було? Таке враження, що його очі струменіли… теплом? Закортіло ще раз спитати – чи все з ним у порядку, та я стрималась, щоб не повторюватись.

– Як ви почуваєтесь, Валеріє?

Знов на «ви»? Я заплуталась: то Соколовська, то Валерія, то Лєра, то Лєрка… Поясніть мені хто-небудь, що відбувається?! Хоча деякі питання я маю намір й сама прояснити:

– Досить непогано, щоб почати вимагати з вас відповіді, котрі я так і не почула досі.

Колвін змучено посміхнувся:

– Досить справедливо. Але дозвольте мені спочатку прийняти душ, щоб не лякати вас своїм виглядом.

Ковзнувши по ньому поглядом, я тільки зараз зрозуміла, що засохла кров була на ньому усюди: на обличчі, у волоссі, на руках, джинсах. Я опустила очі на футболку – його, в котрій на цей час була я, і вона теж була заляпана кров’ю. Знизала плечима і спокійно підняла очі на професора:

– Гадаєте, що після всього, що трапилось, цим мене можна злякати?

– Гадаю, що навіть найдушевнішу бесіду більш приємно вести, не відчуваючи на собі шару бруду і чужої крові. Я зараз дам вам тонік, і поки я буду у душі, він подіє, тож ви будете цілком здатні також прийняти водні процедури самостійно.

На останньому слові я ледве не закашлялась: він – що?! – гадав я його проситиму мене до душової супроводити?! Та Колвін вже підвівся з дивану й попрямував кудись, мабуть, на кухню, через що йому не пощастило стати свідком шквалу моїх емоцій, котрі промчали по моїй обуреній фізіономії. В усякому разі, мені здалось, що не помітив. Знов почулось брязкання скла, шум води, і мені принесли склянку зі світло-фіолетовою рідиною. Я піднесла посуд до носа й здивовано втупилась в професора:

– Пахне шоколадом?

– Какао там також є. Пийте.

Мовчки проковтнувши тонік, я відкинулась на подушку. Чоловік попрямував вглиб вітальні. За спинкою дивана мені не було видно – куди, та, судячи зі звуків, він піднявся по сходах: ну, так, он же другий поверх. Через деякий час тонік почав діяти, оскільки в мені раптово прокинулась цікавість і непереборна жага її задовольнити. Я сіла на дивані й роззирнулась.

Будинок був складений з бруса, і теплий колір створював приємну затишну атмосферу. У вітальні не було нічого зайвого: масивний диван, на котрому сиділа я, два крісла, подібні йому, й кавовий столик між ними, виконаний із навмисне грубо обробленого дерева, що виглядало цілком гармонійно. Проте, у вітальні все було виконано саме в такому стилі. Порадували вікна – величезні. На підвіконнях квітували цикламени, мало не усіх кольорів.

Навпроти дивана красувався камін, що було викладено з так само грубого каменю, й органічно вписувало його в обстановку. Я озирнулась: під сходами розташувалась книжкова шафа, повністю забита книжками. Зліва від дивану, схоже, був вхід на кухню, а мені, якраз, захотілось пити.

Кухня поєднувалась із їдальнею та була досить просторою. На столі стояв графин з прозорою рідиною. Я понюхала – наче вода. Наливши собі повну склянку, я попрямувала до вікна: помилуватись місцевим пейзажем. Та не встигла зробити й пари кроків, як за спиною пролунало гучне покашлювання, й незнайомий голос із хрипкістю пробуркотів:

– І хто ж тут хазяйнує?

Загалом, уся вода зі склянки полетіла прицільно на звук. Я, різко розвернувшись, застрибнула на найближчу стільницю й ноги підібгала, виставивши перед собою склянку, немов зброю. Так, дивні у моєї підсвідомості уявлення про методи захисту. Прямо переді мною – за кухонним столом, сидів молодий чоловік: кремезний, трохи кудлатий та… трохи облитий водою, що стікала з нього на чудового небесно-блакитного кольору шовкову сорочку. Його бурштинові очі сердито буравили мене, а права нога, взута у чорний чобіт, відбивала якийсь нервовий ритм.

Вряди-годи, Колвін з’явився вчасно. Ще стоячи в отворі, він швидко зорієнтувався й рушив до мене, коментуючи на ходу:

– Тиміш, знайомся: це – Валерія. Валеріє, це – Тиміш.

– Домовик, гадаю? – процідила я.

– Правильно гадаєте, – якось важко зітхнув професор й спробував відібрати в мене склянку. – У вас цікава концепція, Лєра: у будь-яких незрозумілих обставинах – застрибувати кудись повище.

– Нормальна концепція! – та стакан я не віддала. – Я взагалі пити хотіла!

Він озирнувся на мокрого домовика й сумно осміхнувсь:

– Пробач, Тиміш. В нас обох був сьогодні важкий день, точніше, ніч.

Тиміш пирхнув, утираючись рукавом:

– Ти що ж таку дику в дім притяг?!

– Вибач, яка дісталась, – зітхнув чоловік і налив мені води у намертво затиснуту у моїй руці склянку. – Ти не повіриш, але вона на всіх кидається. Сьогодні навіть на пантеру з голими руками пішла.