Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

Розділ 10.Зникнення Кессі

 Опинившись за дверима, я роблю глибокий вдих, а потім повільно видихаю. Вартовий якось дивно подивився на мене, а потім зробив крок уперед.

 — З вами все гаразд? — запитав він мене, а я ледь змогла кивнути головою, не те щоб відповісти. Зрештою, не могла ж я нагрубити цій людині лише тому, що вона виявила ввічливість.
 
 — Ні, але буду. Скажіть, ваш король завжди такий... м...
 
 — Зарозумілий? Зухвалий? — закінчив замість мене вартовий, чим невимовно здивував.
 
 — Не те щоб я хотіла якось...
 
 — Леді, я вас благаю, всі знають, який насправді повелитель. Тож не дивно, що він вас... засмутив, — каже чоловік і сумно посміхається мені.
 
 — Що ж, мабуть, піду до себе.
 
 — Гарного вам вечора, леді... — Я кивнула на знак подяки і пішла до своєї кімнати. На щастя, дорогою мені ніхто не трапився, і моя маленька подорож коридорами закінчилася досить добре. Опинившись у кімнаті, я відразу помітила Ліару, яка розкладала одяг у шафі. Побачивши мене, дівчина одразу вклонилася, за що мені захотілося вкотре насварити її. Ну скільки можна, га?
 
 — Ліаро, коли ти вже перестанеш кланятися мені? Я ж казала, що...
 
 — Так-так, що ви не леді, я пам'ятаю. Вибачте, але звичок важко позбутися... Кессі.
 
 — Гаразд, з цим не посперечаєшся. А що ти там розкладаєш?
 
 — Для вас принесли одяг. І так, відповідаючи на ваше наступне запитання, я зняла з вас мірки, і передала їх кравчині, яка створює одяг для королівської сім'ї.
 
— Справді? І коли ж ти зняла з мене мірки?
 
 — Ну... е... після вашого прибуття до палацу, в перший же день. Просто тоді ми ще не були знайомі. Я всього лише виконувала доручення повелителя, тільки й усього.
 
 — Повелитель... Якось пафосно звучить. Я зверталася до нього, як до короля. Утім, забудь. Наповни купальню водою, хочу скупатися перед сном.
 
 — Добре, — пробурмотіла дівчина, і миттю помчала виконувати моє прохання. Чесно кажучи, мене трохи бентежив той факт, що мені доведеться постійно просити її про таку, здавалося б, дрібницю. Але, на жаль, магією я не володіла. Поки Ліара набирала воду, я швидко зняла з себе одяг і захопила один із халатів, який висів у шафі. На дотик він був таким м'яким і приємним, немов шовк. Потім я почула, як відчинилися двері ванної кімнати, звідки вийшла Ліара.
 
 — Спасибі, можеш іти, Ліаро, — сказала я дівчині, а сама пішла в сусідню кімнату, щоб хоч якось відволіктися від горезвісної вечері з лліріанським монархом. Щойно я занурилася у воду, то ледь зуміла стримати стогін. Як же це приємно...

Лежачи в купальні, я розмірковувала про те, що ж відбувається вдома. Чи шукає мене батько? Або ж він вважав за краще забути про моє існування? Адже він цілком міг би це зробити. Коли він дізнався про мій дар, то став звинувачувати мене у смерті матері. Він думав, що я могла передбачити її смерть, але ніяк не завадила цьому. Він звинувачував у її смерті мене. Саме мене, а не людей, які вбили її... Тому в цьому немає нічого дивного, якщо він не стане мене шукати. Адже якщо подумати, йому була потрібна зовсім не я - тільки мій дар...

 Я все ж вилізла з води, і потягнулася за рушником. Щойно я переконалася, що шкіра стала практично сухою, то накинула на себе халат. Попрямувала до дзеркала, продовжуючи на ходу розчісувати волосся руками. Щойно я подивилася у дзеркало на своє відображення, то помітила позаду себе чоловіка в білому балахоні. Перш ніж я встигла відреагувати, перед очима вже марила темрява. Останнє, що я почула було якесь дивне слово, а потім я втратила свідомість.

***
— Це було так необхідно? Вести себе як покидьок? — запитав Фабіан, коли за дівчиною зачинилися двері.
 
— Фабіане, не слід забувати, що ти говориш з королем. До того ж, вона з іншого світу.
 
 — Яка різниця? Вона така сама людина, як і ми! — вигукнув Фабіан у відповідь, чим заслужив здивований погляд короля.
 
— З чого ти раптом захищаєш її? Від самого початку, як мені здалося, ти не схвалював присутність дівчини в Лліріані. Що змінилося?
 
 — Нічого. Зовсім нічого.
 
 — Впевнений?
 
 — Абсолютно.
 
 — Що ж, повірю на слово. Азгіре, ти щось дізнався про нашу гостю?
 
— Насправді, не дуже багато, володарю. Можу сказати лише, що в дівчини й справді проблеми з довірою. Я відправив Еріка через портал на Землю, і він зібрав трохи інформації про сім'ю леді Блек. Дівчина втратила матір, коли була ще дуже мала. А батько дівчини використовував її дар у своїх цілях, як і її брати. Точніше кажучи, один з них. Нам вдалося дізнатися, що саме батько поранив її перед тим, як вона пройшла через портал... — закінчує свою розповідь Азгір, а Фабіан ледве контролює емоції, які ось-ось вирвуться назовні. Адже землянка казала, що вона не просто так не довіряє чоловікам. І ось він, доказ...
 
 — І ви ще питаєте, чому я її захищав... — пробурмотів хлопець собі під ніс, і, вставши з-за столу, відважив ввічливий уклін.
 
 — Уже йдеш?
 
— Немає настрою перебувати тут... — сказавши це, хлопець перемістився до своїх покоїв. Щойно він відкинувся на спинку крісла, то думками знов повернувся до слів землянки. Вона ненавидить брехню, а тому не дивно, чому вона так ставиться до всіх них. Адже зрозуміло, що вона не довіряє тут нікому...

І все ж Фабіану не давали спокою слова короля. Він сказав, що хлопець став на захист дівчини, хоча Фабіан й сам не розумів, чому так вчинив. В нього були суперечливі почуття до цієї дівчини, бо в один момент хлопцю хотілося, щоб вона перестала кепкувати з нього, а в інший - йому подобалися їх бесіди. Йому подобалося, як вона дражнить його, як кидає виклик... Це було для нього чимось новим. Ніхто з придворних дам не поводився з ним так, як це робила Кассандра Блек.
 
 А тому Фабіан продовжував їх з нею спілкування, гадаючи, що ж буде наступного разу, коли вони обміняються з нею парою фраз, які переростуть у словесні перепалки. Недовго думаючи, хлопець вирішив провідати дівчину, а заразом і попросити Ліару, щоб вона принесла їх гості що-небудь із кухні, якщо вже вона відмовилася від вечері. Однак перш ніж Фабіан встиг перенестися до покоїв дівчини, пролунав тихий стукіт. Відчинивши двері, він побачив на порозі Ліару, яка виглядала вкрай стурбованою.
 
 — Мілорде, прошу вибачення, що відволікаю вас, але я ніде не можу знайти леді Блек.
 
 — Що значить, ти не можеш її знайти?
 
 — Я заходила до неї після того, як вона повернулася, і дівчина сказала, що хоче відпочити, а від вечері відмовилася. Я нічого не вигадую, чесне слово! Прошу, повірте мені, я кажу правду... — Очі дівчинки наповнилися сльозами, і він мимоволі зробив крок уперед, і обійняв її за плечі.
 
 — Я тобі вірю, Ліаро. Давай перенесемося в покої леді Блек, і я ретельно все перевірю.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍