Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

15

Коли я розплющую очі, то якимось шостим почуттям відчуваю, що вже ранок.

Різко сідаю, проводжу долонею по зім'ятому простирадлі поруч. Здається, вона ще зберігає тепло тіла чоловіка, з яким я провела саму пристрасну та розпусну ніч у моєму житті.

Я шумно видихаю та закушую нижню губу. Перед внутрішнім поглядом знову з'явилося його досконале тіло: м'язисті руки, кубики преса, стрункі стегна та член, якому може позаздрити будь-хто.

Щоки відразу спалахують рум'янцем, коли пам'ять послужливо підсунула все те, що зі мною витворював учора цей чоловік, схожий на прекрасного давньогрецького бога.

– Досить розсиджуватися, Поліно, – тихо кажу я сама собі.

Справу зроблено. Він одержав від тебе все, що ти могла йому дати. Значить, й жодних питань не може бути.

Я проводжу рукою по волоссю та відкидаю його назад. Пальці зачіпають надзвичайно дороге кольє.

Швидко знімаю його, потім браслет із руки та щиколотки. Погралася – і вистачить. Десь усередині боляче коле розчарування. І образа на долю, що такі речі носитимуть інші красуні, мене ж у них вбрали тільки для того, щоб трахнути та забути. Навіть пішов, не попрощавшись.

І тут же тяжко зітхаю. Що з тобою, Поліно? Чому він має прощатися? Він заплатив тобі чималу суму, був уважний та ніжний, не завдав болю, не знущався... Що тобі ще треба? Ніхто за руки не тяг віддаватися незнайомцю.

Я стискаю зуби, швидко одягаюсь, підхоплюю прикраси та вискакую з кімнати. Останні відразу вручаю асистентці Красовського, який, як виявилося, кудись уже поїхав.

Напевно, нових безневинних дів спокушати.

Я мотаю головою. Досить думати вже про усілякі нісенітницю.

Мені приходить підтвердження, що гроші на рахунку, і я, більше не горю бажанням тут затримуватися, вискочила з клубу.

Цього разу вдається відмовитися від послуг водія, виїхавши на звичайному таксі. Із водієм пощастило – всю дорогу він мовчить. І слава Богу. Я не готова зараз до розмов. Навіть слова не хочу вимовляти!

Коли ми прибуваємо на місце, піднімаюсь на четвертий поверх, заходжу до своєї тісної квартирки, якій давно необхідний ремонт, та швидко, перш за все, йду в душ.

Стаю під гарячі струмені води. І, здається, зовсім не пам'ятаю, як це ворушитися.

Продажна. Продажна дівка ти, Поліна Кудрявцева. Погано не те, що вирішила врятувати життя Єгора. Погано те, що не змогла вигадати іншого способу. Беру мочалку, видавлюю на неї лавандовий гель, спінюю. І потім жорстко, майже до почервоніння, розтираю своє тіло, ніби мріючи стерти кожен дотик, навіть спогади про те, що було!

Після душу я трохи заспокоююсь, розуміючи, що нічого страшного не сталося. Все йде так, як треба.

Я ставлю каву. Чекаю, поки закипить та дивлюся у вікно. Намагаюся не думати про чоловіка, який став моїм першим. Тим, хто…

Прикриваю очі. Здається, навіть зараз розумію, що хочу відчути його дотики. Нехай вони будуть відвертими і вимогливими, нехай губи шепочуть те, що не належить слухати вихованим дівчатам, нехай його долоні шльопають по моїх сідницях.

Наливаю собі кави.

Що ж. Здається, я зовсім збожеволіла. Сподіваюся, це просто якесь помутніння, я не так думатиму про кожного чоловіка, з яким зумію переспати.

Телефонує смартфон, я підхоплюю трубку, беру чашку та ойкаю.

– Що вже таке? – чується голос Аньки. – Все нормально?

– Нормально, – зітхаю я.

– Полю... – Аня явно трохи губиться: – Що, сталося щось погане?

Я заперечливо мотаю головою, але потім доходить, що мене не бачать. Ну що за безглузда звичка?!

– Ні, я кажу, все нормально. Вони виконали всі умови договору.

Подруга вичікувально мовчить, чекає, поки я почну говорити далі. Я роблю ковток кави та збираюся з думками.

– Мені заплатили, все, як обіцяли.

– Як, до речі, із цнотою?

– Позбавили, – гмикаю я. – За всіма правилами.

– Як воно… було? – Аня трохи замикається, ніби не може підібрати правильне слово.

– Думала, що буде гірше, – щиро зізнаюся я. – Але він був уважний. Намагався зробити мені приємно.

– Страшний був?

– Гарний.

– Ти серйозно? – Подруга не вірить моїм словам.

– Серйозно, – зітхаю я та відставляю убік чашку з дуже гарячою кавою – неможливо пити. – Брюнет, кароокий. А тіло – м-м-м… Якби сама не провела з ним ніч, то не повірила б, що такі бувають. Навіть не зрозуміло, навіщо йому купувати жінок? На ньому вони повинні висіти гронами, як виноград.

Заходжу до своєї кімнати та беру сумочку. Там має бути моя карта. Намагаюся її знайти, затиснувши телефон між вухом та плечем. Та де вона?

Доводиться взяти сумочку та все висипати на ліжко.

– Треба ж... Тобто все пройшло дай бог, – тим часом каже Ганна. – А я за тебе всю ніч переживала.

Мій погляд несподівано притягує щось блискуче золотим вогником на зеленому покривалі. Я трохи хмурюся і підхоплюю незрозумілу річ. Кручу в руках, уважно роздивляючись. Хм, сережки. Витончені, у вигляді бантиків. Золото, он й проба стоїть. Ліворуч від бантика — розсип дрібних камінців, явно щось дороге. Діаманти?

Можливо, фіаніти, але можуть бути й діамантики. Тому що я бачила дуже схожі сережки у своєму улюбленому ювелірному магазині. Все задивлялася на них, зітхала, але купити, звісно, ​​не могла. Це скільки треба заробляти, щоби зуміти такі купити! Чи мені багато отримувати, чи має бути той, хто зуміє зробити такий подарунок!

Раптом мені стає погано. Сережки… золоті з діамантами… у моїй сумці? У моїй сумці??? Але звідки? Я напевно пам'ятаю, що нічого подібного вчора на мені не було! Та й усі прикраси я одразу ж віддала асистентці Красовського! Не вистачало ще, щоб на мене дивилися і думали, що я така й розтака, вкрала щось!

Мені погано. Точно погано.

– Полю? Полю! Ти мене чуєш? – у голосі Ані з'являються нервові нотки. – Ти чого… Чого замовкла та так дихаєш? Що трапилося?

– Сережки, – шепочу я, – у моїй сумці сережки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍